Андрушівський район за кількістю створених цьогоріч нових робочих місць – серед кращих в області: можливості для місцевих мешканців у прикладанні рук розширились на 966 варіантів. Причому, третину цієї кількості запропонували “приватники”: підприємці, які збільшували кількість найманих працівників, та сміливці, які самостійно вирішили зайнятись бізнесом.
Чималий внесок у загальну справу зробив і відомий підприємець Євгеній Гринишин. До вже діючих близько 170 робочих місць додалося цього року ще 84, створені, в основному, на хлібзаводі за рахунок збільшення виробничих потужностей. Лише у серпні в кондитерському цеху з виробництва печива і кремових виробів приступили до роботи 31 майстер своєї справи: кондитери, пекарі, слюсарі-ремонтники, слюсарі з контрольно-вимірювальних приладів і автоматики, електрики.
37 працівників відібрали у центрі зайнятості з числа безробітних. Саме на хлібзаводі почався новий відлік трудового шляху для дріжджовика Галини Сітельської та кондитера Тетяни Ткачук, які до цього більше року були в пошуках застосування своїх вмінь та джерела заробітку. Головний технолог заводу Олександр Івченко – у минулому теж мав статус безробітного. Два роки тому, працюючи начальником зміни на місцевому спиртзаводі, вимушений був звільнитись через тривалі “простоювання” підприємства, що відчутно позначалось на сімейному благополуччі. На щастя, спеціалісту з багажем знань здобутих двох вищих освіт та цінним досвідом управління виробництвом довго чекати запрошення на роботу не довелось. Вже через два місяці Олександра Михайловича покликали організовувати технологічні процеси випікання виробів на хлібзаводі.
Як запевняють андрушівці, бажаючих влаштуватись на роботу саме до Гринишина багато: приваблює пристойна для провінційного містечка заробітна плата на очолюваних ним підприємствах, а також, зважаючи на стрімкі темпи їхнього розвитку, - стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Взагалі ж у доборі кадрів підприємець тісно співпрацює з центром зайнятості, користується його цільовими програмами. Так, за рахунок дотації з коштів страхового фонду на випадок безробіття було створено додатково сім робочих місць. Корисною підтримкою для роботодавця є також фінансування навчання нового персоналу. Як зазначив виконавчий директор хлібзаводу Вадим Гринишин, дедалі гостріше на всіх рівнях відчувається дефіцит фахівців: нема ким замінити старі професійні й досвідчені кадри, які виходять на пенсію, або й тих, хто вже не відповідає вимогам часу. Навчити ж за власний кошт потрібну кількість спеціалістів підприємство не має можливості, а тому замовляє їх підготовку центру зайнятості. Якщо ж рівень підготовки кандидата на роботу після технікуму чи профтехучилища не влаштовує, центр зайнятості профінансує індивідуальне навчання майбутнього працівника безпосередньо на робочому місці з подальшим стажуванням. Аналізуючи стосунки, що склалися з районним центром зайнятості, Вадим Євгенійович називає їх партнерськими й такими, що сприяють прискореним темпам розвитку.
Тамара Омельченко
Цікавим є той факт, що неподалік Андрушівки, а саме в Червоному, розвивалося літакобудування. У 1910 році мільйонер Федір Федорович Терещенко побудував тут аеропланні майстерні, в яких розпочав будівництво монопланів. Створені літаки потребували випробувань, тому Федір Федорович шукав пілота-випробувача. Перебуваючи за кордоном, він випадково дізнався про жінку-пілота. Любов Галанчикова закінчила школу «Першого російського товариства повітряного плавання», де навчалася в інструктора Івана Васильовича Євсюкова, знаменитого пілота. У Червоному відважна льотчиця з’явилася у 1913 році. Між Галанчиковою та Федором Терещенком був підписаний контракт наступного змісту: « Я, що нижче підписалася, Любов Олександрівна Галанчикова, зобов’язуюсь протягом року від цього числа літати на апаратах, котрі будуть дані мені фірмою Червоненських аеропланних майстерень, на інших же апаратах виконувати польоти не маю права». Далі в контракті відзначалося: « Беру на себе всю відповідальність на випадок аварій під час польотів... При польотах з пасажирами я, Галанчикова, повинна брати від них розписки про те, що ризик відповідальності під час польотів вони беруть на себе . Лише після отримання мною таких розписок пасажири можуть літати». Якими ж були літаки? Чому саме Галанчикову запросили у Червоне? Адже раніше її не допускали до цього, мовляв, не жіноча це справа. Новатор німецької авіаційної техніки Фоккер раніше Терещенка високо оцінив льотну майстерність Галанчикової, адже в грудні 1912 року на міжнародних авіаційних змаганнях вона встановила новий світовий рекорд для жінок, піднявшись у небо на 2200 метрів, майже втроє перевищивши попередній рекорд німецької льотчиці Безе. Фоккер надав Любові Олександрівні роботу в своїй фірмі, взяв льотчиком-випробувачем. Згодом вона робить безпересадковий переліт Берлін - Париж, котрий приніс їй ще більшу славу. А в цей час у Червоному, в авіаційних майстернях, котрі працювали з 1910 року, не ладилось. Щоб вийти зі скрутного становища, Терещенко закупив у Європі нове обладнання, матеріали, а на посаду випробувача запросив Галанчикову. - Я пам’ятаю її добре, - сказав у розповіді Андрій Омелянович Коденський, робітник цих майстерень, - адже готував до польотів літаки. Спочатку вона освоювала невелику машину, і в повітрі перебувала недовго. А потім... Моноплан із Червоного в 1913 році потрапляє на авіавиставку в Київ, де одержує високу оцінку спеціалістів і нагороду - медаль. Машина розвивала, як на той час, велику швидкість - 110 кілометрів на годину, маючи вагу 140 кілограмів. В 1914 році цукрозаводчик одержав замовлення від царського військового міністерства на виготовлення 12 військових літаків типу «Форман». У майстернях спочатку працювало 6-10 чоловік, а згодом - до 200 чоловік. Серед них моторист-механік Івашкевич, робітники Журбицький, Уляницький, Буткевич, Стельмах. Невідоме до цього Червоне почали відвідувати військові льотчики, іноземні спеціалісти: штабс-капітан Хонін з Одеси та знаменитий Нестеров. Під час першої світової війни в 1915 році майстерні евакуювали в місто Орел, а звідти - в Москву. На фронт поїхала і Л.О. Галанчикова, яка продовжила службу в російській армії. В Червоному свято бережуть пам’ять про своїх земляків, видатних вітчизняних авіаторів. Ця історія, звичайно, потребує ще більш детального вивчення, і тому педагоги та учні Андрушівської гімназії продовжують працювати над цією темою далі, включившись в роботу Малої Академії Наук України. Тим більше, що вчителі прагнуть присвоєння гімназії імені Любові Олександрівни Галанчикової.
Дар’я Михайловська, учениця 10 класу Андрушівської гімназії
Володимир Рудюк, викладач історії Андрушівської гімназії
Мій край
Европейский банк реконструкции и развития (ЕБРР) утвердил профинансированный банком "Аваль" проект ОАО "Червонский сахарник" (Андрушевский район, Житомирская обл.). Об этом сообщает пресс-служба банка.
По словам заместителя главы правления банка "Аваль" Сергея Вовченко, средства предоставлены ОАО "Червонский сахарник" сроком на 5 лет под ставку LIBOR+6% годовых. При этом он отметил, что проект обеспечит достижение высоких экономических показателей деятельности ОАО "Червонский сахарник" и возврат кредитных средств, в первую очередь, за счет экономии по отдельным статьям расходов и увеличения объемов реализации продукции.
За счет кредитных средств предприятие модернизировало и нарастило мощности завода, в связи с чем сейчас обеспечивается оптимальная работа и загруженность оборудования. Реализация данного проекта позволяет увеличить производство сахара, нарастить сырьевую базу и повысить качество отбора сырья при приеме сахарной свеклы.
АППБ "Аваль" предоставляет финансирование долгосрочных проектов за счет средств Европейского банка реконструкции и развития исключительно в рамках прямой кредитной линии ЕБРР без дополнительных гарантий со стороны правительства и согласования с группой управления проектами НБУ. Банк "Аваль" стал первым в Украине банком, которому была открыта такая линия. Финансирование проектов в границах прямой кредитной линии ЕБРР значительно сокращает срок оформления и получения ресурсов для конечных заемщиков, а также обеспечивает сниженную процентную ставку за пользование кредитами.
Фахівцями Житомирської філії ВАТ “Укртелеком” проведені роботи по цифровізації лінійного тракту у напрямку Андрушівка – Ружин на базі обладнання “Гамма ЦТ-02” з апаратурою ущільнення “Гамма ЦТ-04”.
Ці роботи проведені з метою подальшої організації цифрового потоку у напрямку Житомир-Ружин.
andrushivka.narod.ru
Фахівці Житомирської філії ВАТ “Укртелеком” ввели у дію вузол безпарольного доступу до глобальної комп’ютерної мережі для абонентів міста Андрушівка. Відтепер мешканці ще одного районного центру області без зайвих проблем зможуть підключатись до Інтернету по комутованих лініях зв’язку за технологією Відкритого доступу в межах місцевої телефонної мережі.
У червні кількість споживачів, що активували послугу Відкритого доступу становить 5 147 чоловік. Послуга Відкритого доступу до Інтернету надається також у містах — Житомир, Коростень, Бердичів та Новоград-Волинський.
Андрушівка, що на Житомирщині удвічі підняла ціни на воду.
З 1 липня цього року міська рада за участю РДА прийняла рішення про підвищення тарифів для населення на водопостачання та водовідведення.
Причому, тарифи збільшено у понад 2 рази.
З огляду на це у жителів міста появилися наступні запитання:
1. Який механізм прийняття рішення про підвищення даних тарифів?
2. Яке місце громадськості у прийнятті такого важливого рішення?
3. Як це узгоджується з існуючими на сьогоднішній день існують тарифами на водопостачання та водовідведення у інших містах України?
Нагадаємо що підняття цін на товари та послуги, які визначають так звану „вартість життя” – проїзд у транспорті, комунальні послуги, харчі, тощо автоматично ведуть до падіння курсу національної валюти і наступного підняття цін на всі інші товари. То чого ж тоді добиваються місцеві чиновники українських міст, Києвом на чолі – підняття долара чи падіння президента Ющенка?
maidan.org.ua/news/for-print.php3?bn=maidan_news&key=1119244258
Валентина ще дитиною відчувала провину перед дідом: вона навіть не знає, де його могила... лише прізвище та ініціали на обеліску, сімейні фотографії, які збереглися, та розповіді батька нагадували про рідну серцю людину. І вона дала собі слово: коли стане дорослою, обов’язково розшукає місце, де захоронений Поліщук Олександр Назарович. 9 Травня, на День Перемоги, всі радіють, сміються, вітають один одного зі святом, а батько Валентини - Поліщук Василь Олександрович завжди плаче в цей день. Йому було 9 років, коли його батько, дідусь Валентини, пішов на фронт. У той страшний час, коли фашисти увірвалися на землі Радянського Союзу, всі, хто міг тримати зброю в руках, йшли на фронт. Олександр пішов теж, залишивши вдома чотирьох малолітніх дітей. Найменший, Миколка, народився у травні 41-го. Олександр Назарович потрапляє у артилерійські війська. Під Києвом німці розгромили його роту, а тих, хто залишився живий, примусили копати собі ями, у яких закопували тіла після розстрілу. Олександра тоді врятував німецький офіцер. Так-так, саме німецький! Але врятував, звичайно ж, не для того, щоб відпустити на волю, а щоб відправити на примусові роботи до Німеччини. Олександр був гарним хлопцем, близько 2-х метрів на зріст, саме цим і виділявся серед хлопців. Так його було взято в полон. Але під час бомбардування Києва багато людей втікало з полону, пощастило й Олександру. Зі столиці він пішки йде до Андрушівки, щоб побачитись з родиною, подивитися на сина, якому на той час було лише 8 місяців. Олександр Назарович розповідав старшим дітям про війну та про те, як врятувався. Погостювавши у рідній оселі, він знову повертається на війну. Під Вінницею отримує поранення. Дружина Тетяна провідувала чоловіка у госпіталі разом з 10-річним сином Василем, батьком Катерини. В дитячій уяві навіки закарбувалися страшні картини війни: підбиті палаючі танки, розбомблені окопи, гори трупів радянських та німецьких солдатів, яких ніхто навіть не закопував. Пів-Європи пройшов Олександр Назарович і загинув разом з іншими синами та дочками нашої багатостраждальної Батьківщини, недійшовши 100 кілометрів до Рейхстагу. В кінці 44-го його дружина отримала страшну звістку: «Ваш муж, красноармеец Полищук Александр Назарович, уроженец г.Андрушевка Житомирской области, проявил геройство и мужество в бою за социалистическую Родину, верный воинской присяге был убит 15 октября 1944 года, похоронен в Чехословакии». Такого змісту були сотні тисяч похоронок, які отримували сумуючі жінки, матері, сестри. Не дымятся дали, Пыль черна от слез, Ни одной медали Дед мой не принес. Только в этом самом Нет его вины, Потому, что сам он Не пришел с войны! Пройшло багато років з того часу, як тендітна дівчинка стояла на варті біля обеліска і мріяла відшукати могилу діда. Тепер вона доросла жінка, жителька міста Києва, провідний інженер, працівник відділення інституту геофізики при Академії наук України. І слова, що дала собі в дитинстві, дотримала. Довгі роки вона розшукувала могилу діда Олександра. Писала в різні інстанції, газети та журнали. І лише організація Червоного Хреста міста Москви допомогла у пошуках. Катерина Василівна довідалася, що у 1992 році могилу Поліщука Олександра Назаровича разом з іншими радянськими солдатами перезаховали на військовому кладовищі у м.Балігродзе, воєводство Кросно, номер могили - 12, номер у списках -373, Республіка Польща. «Але мрія моя, - зізнається Катерина Василівна, - до кінця так і не здійснилася. Я не змогла поїхати на могилу, все відкладала. Але я не здаюся, завжди йду до поставленої мети». Катерина Василівна висловлює вдячність своїм колишнім учителям М.Зільбану та Й.В. Лоханському, які навчали її, прищеплювали любов до рідного краю, вчили любити та поважати наших героїв.
Яніна Новоржицька
Новини Андрушівщини
Перейшла жити, як і Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ, у житло свекрів, Іванових та Степанових батьків. Жили хоч і тіснувато, зате дружно та мирно. Невдовзі молодятам прибудували окрему половину хати, куди вони й переселилися. У 1938 році народився первісток - синок Михайлик. Тримали корову, город, Іван працював завідуючим гаражем Андрушівського спиртозаводу. У 1940 році народився другий син - Леонід. Здавалося б, жити й радіти молодій сім’ї... Настя була вагітна третьою дитиною, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Іван , як завгаражем, ще 10 днів пробув дома: вивозили пшеницю. А потім - призов туди, на фронт... Насті пощастило більше, ніж Євгенії , тому що через вогняну бурю, через тисячі кілометрів болю й розлуки летіли до неї солдатські трикутнички, у яких було все: тривога за долю молодої дружини, безпомічної перед жахом війни з двома дітками, радість від того, що отримував її відповіді з незмінно-тривожним, таким дорогим для нього: «Як ти там, Іване?!». Знав, що ситуація дуже серйозна, знав, що може не повернутися, але так сподівався на чудо! Я запитую в Анастасії Олександрівни, чи збереглися ті листи Іванові? «Так, збереглося багато, але наймолодший син забрав , коли приїжджав. Сказав, що хоче в себе зберігати батькові листи. А я й віддала», - відповідає 89-річна бабуся й додає: «Про що писав мені, питаєте? Ой, гарно писав, про все...» До розмови приєднується невістка Анастасії Олександрівни, Ольга Яківна СОЛОПІЙ: - Я можу дослівно процитувати вам, що писав з фронту Іван Олександрович своїй дружині. Ми перечитували їх, ці листи. Ось як писав він : «Здрастуй, мала! Як тобі там з дітьми? Я знаю, як тобі тяжко, але бережи себе й дітей, Настю! Вони - твоя допомога в майбутньому. Чи повернуся - не знаю, бо бої тут зараз такі, що...» Або ще ось такі слова: « Ти пишеш, де ми спимо на фронті? Перина у нас м’яка, біла, пухнаста - сніг. Прогрібаємо собі місця в снігу, лягаємо, і сон - царський! Ні, страху у нас немає. Є просто відчуття невідворотності долі, яка судилася кожному з нас: або вижити, або - ні. Свист куль і снарядів - пекельною музикою»... У 1942 році Анастасія Олександрівна народила третього хлопчика. У черговому листі Іван писав: «Може, брат Стьопа не повернеться, все може бути, то давай назвемо сина Степаном!» Почав жити у світі третій паросток роду Івана Солопія, малий Степанко, а листів від його батька більше не було... Настя ростила дітей, допомагала, чим могла, старим батькам, а жити було так гірко! Пережила окупацію, поставила на ноги усіх трьох синів... У 1945-му отримала похоронку... Загинув смертю хоробрих, похований у Польщі... Праця в колгоспі відбирала останні сили, на 100 грамів зерна, які давали на трудодень після війни, вижити з трьома дітьми було неможливо. А голод 1947 року! Молода солдатська вдова возила у Західну Україну, де голод був менш відчутний, костюм чоловіка, картоплю - усе це міняла на хліб. За добросовісну працю Анастасію Олександрівну СОЛОПІЙ було неодноразово нагороджено подяками, Почесними грамотами, похвальними листами, також - орденом «Ветеран праці» та медаллю «Захисник Вітчизни» незалежної України. Іван Олександрович Солопій , пройшовши разом із рідним братом Степаном фінську війну, повернувшись з неї живим до родини, загинув смертю хоробрих на Великій Вітчизняній... Анастасія Олександрівна розповідає про танковий екіпаж братів Солопіїв , вони разом воювали на фінській... А яким був для Настусі День Перемоги , 9 травня 1945 року? Важким і веселим, бо зовні намагалася не показувати своє горе, а так боліла душа! Як ішли люди вулицями на мітинг до парку, то у кожній хаті кричали, билися, тужили голоси... Не було такої оселі, в якій не загинув би чоловік чи наречений, батько чи брат... Я наважилася поставити Анастасії Олександрівні питання: - Скажіть, після війни залишилося багато самотніх жінок, з дітьми і без дітей, але ж чимало з них знайшли собі чоловіків, удруге повиходили заміж. Чому так не зробили Ви? - Та що ти, доню! Що ти кажеш таке! Як це з моїми, з Івановими дітьми міг бути поряд якийсь чужий чоловік? Я навіть не думала про це! Мені не потрібний ніхто був, крім Івана... Було таке, що один, який ще молодим ходив до мене, дізнавшись, що Іван загинув, прийшов до нас, запропонував мені заміж за нього (він нежонатим по війні залишився) йти. Я не захотіла. Ось так. Вони нікого не хотіли знати, залишалися наодинці з дітьми і з своїм жіночим горем. Бо - любили їх, своїх Івана й Степана, віддано й чесно, і не потрібні їм були інші, навіть тоді, коли похоронні папірці обірвали чекання... Бабця Анастасія показує мені свій великий палець, прозору пластинку нігтя якого перетнула біла смужка: - Бачите цю смужечку? Іван мій казав, що це доля цвіте, щасливою буду. У нього ця доля на усіх пальцях цвіла, я добре пам’ятаю! А в своєму останньому листі, перед тим, як загинув, написав: «Настуню! У мене долі нема вже - немає смужечок на пальцях, позникали! Лише на мізинці правому трошечки залишилось...» Син Степан Олександрович побував у Польщі, на могилі свого батька, а їй не судилося побачити могилку свого Івана. Зате із нею - його кілька фотографій, і спогади, спогади... Вона то хмариться, згадуючи щось сумне, то посміхається... ЇЇ доля цвіте так сиво...
Лілія Імашева
Новини Андрушівщини