Неньці, матусі, найдорожчій у світі людині, тій, що подарувала нам життя і завжди стоїть на початку наших доріг, було присвячене чергове засідання клубу любителів поезії «Берізка», яке відбулося нещодавно в фойє районного будинку культури.
Заквітчаний травень подарував нам немало чудових свят. А нещодавно зал районного будинку культури був прибраний по-святковому, на столиках - солодощі, чай і маленькі, світлі, як спомин про матір, букетики конвалії, що наповнили зал неповторним запахом весни і дитинства. Цього разу на засідання клубу любителів поезії були запрошені ті, кого Бог і доля обдарували талантом творити вірші. Це наші поети-земляки, котрі мають певний поетичний доробок - видали збірки своїх творів, та молодь, яка робить першу пробу пера. Тема засідання була близька кожному, вічна, як і любов до матері. Впевнена, що в залі не було жодної людини - чи зовсім юної, чи з посрібленими скронями, чиї б струни серця не зачепили слова, сказані щиро і тепло про наших мам - ангелів-охоронців. Споконвіків мати, яка благословляє нас на добро і є символом рідного дому, була і є джерелом натхнення. Про неї складені найкращі вірші, пісні, намальовані картини. В залі звучали «Пісня про рушник», «Чорнобривці», «Мама», читали свої вірші Л. І. Дюсенбаєва, Г. Л. Огородник, О. О. Хромченко, Л. С. Зарудяна, В. О. Кумечко, А. С. Пантелейчук, О. В. Кваша, В. В. Дорогова, Юлія Пально, Вікторія Бурякова, Іринка Копаниця. Свої поетичні твори вони присвятили українським мадоннам - своїм матерям. Наче із самого серця народжувалися найкращі слова, сповнені тепла і любові, вони торкалися найтонших струн душі, бо в уяві кожного виринав найпрекрасніший образ рідної неньки. Свята любов до матері невидимими нитками об’єднувала зал, підводила до думки, що немає нічого святішого на землі за матір і Батьківщину. Своїми думками з приводу порушеної теми ділилися Ю. К. Ракович, Я. К. Войцехівська, Н. І. Зільбан. А Р. А. Животовська запропонувала підняти клопотання перед відповідними органами про спорудження в районі пам’ятника матері-вдові. В цьому її підтримала начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації Г. І. Білецька. Дякувала всім присутнім за чудові хвилини відпочинку і методист обласного будинку народної творчості О. П. Ільїнець, яка запросила аматорів поетичної творчості взяти участь в обласному поетичному конкурсі. Кращі поетичні твори будуть надруковані в обласному альманасі. Вона повідомила, що з метою поширення досвіду роботи поетичного об’єднання «Берізка», обласним будинком народної творчості буде створено ілюстрований буклет.
Валентина Василюк
14 травня 2011 року в день сщмч. Макарія, митрополита Київського, в селі Ярешки відбулося освячення новозбудованого храму в честь Покрови Пресвятої Богородиці. Освячення здійснив Віссаріон, митрополит Овруцький і Коростенський (фото 1) в співслужінні з благочинним Андрушівського округу Української Православної Церкви, протоієреєм Миколаєм (с. Гальчин), протоієреєм Миколаєм (м. Андрушівка), протоієреєм Ярославом (Свято-Успенський храм м. Житомира), протоієреєм Володимиром (с. Червоне), ієреєм Іваном (м. Андрушівка), ієреєм Дмитрієм (с. Городківка), ієреєм Сергієм (с. Нехворощ), ієреєм Павлом (с. Міньківці), ієреєм Віктором (с. Василівка), ієреєм Миколаєм (с. Червоне).
В селі Ярешки довгий час не було храму, не було де помолитися, але знайшлися люди, які взялися за нелегку в наш час справу: будівництво нової церкви. Завдяки Божій допомозі вдалося звести храм (фото 2). Найбільший внесок у будівництво церкви в честь Покрови Пресвятої Богородиці зробили Сафонюк Людмила Йосипівна, Сафонюк Михайло Федорович, Лялюшко Віра Василівна, Яворська Зіна Павлівна, Шашкун Марія Кирилівна, Гуменюк Катерина Пилипівна, Матвєєва Галина Феодосіївна, Матвєєв Михайло Петрович, Суходольська Галина Йосипівна, Сафонюк Галина Миколаївна, Смоляк Веліна Сергіївна, Савенок Антоніна Микитівна, Тимощук Арсеній Ігнатович. Разом з цими людьми починав будівництво отець Віктор Нанівський з с. Василівка. Великі пожертви надавали жителі сіл Бровки Перші та Ярешки: Рублевська К. О., Берестяний Л. М., Берестяна Р. М., Маркевич В. М., Матей М. М, Ковбаса В. О, Бариш О. В та інші. Хай Господь винагородить кожну людину духовними дарами, здоров’ям та благословенним майбутнім життям тут і на небі. Вони зробили багато духовного добра не тільки для своїх душ, але й для дітей, онуків та правнуків. Після освячення відбулася Божественна Літургія. Митрополит Віссаріон подарував храму книгу "Закон Божий”. Настоятеля храму отця Назарія Палашовського нагородив грамотою, висловив слова подяки всім людям, які вклали свою частку в будівництво храму. Нехай Пресвята Богородиця оберігає всіх під своїм святим Покровом.
Матушка Марія Палашовська
На виконання плану основних заходів Міністерства внутрішніх справ України на 2011 рік від 30.12.2010 № 41085 активізовано роботу з ознайомлення школярів з правилами безпечної поведінки на вулицях та автошляхах. Незабаром шкільні канікули, а тому велика увага приділяється попередженню дитячого дорожньо-транспортного травматизму. Діти повинні знати елементарні правила учасника дорожнього руху - пішохода, велосипедиста. Зараз має бути посилена увага водіїв, бо на дорогах населених пунктів і поза ними, на переходах можуть раптово з’явитися діти. Так що уваги і ще раз уваги вимагається від водіїв, особливо при перевезенні дітей автобусами. Шановні батьки! Приділіть якомога більше уваги своїм дітям, роз’яснюйте їм елементарні правила дорожньго руху, бо попередження дитячого травматизму - наше спільне завдання.
Петро ДОВБНЯ,
інспектор адмінпрактики ВДАІ
Люди, як зорі, полишають свій слід у свідомості майбутніх поколінь, особливо люди трудівники - господарі. Саме таким є Григорій Дмитрович Хоменко, який усе своє життя живе гідно і скромно, міцно прив’язаний до села Стара Котельня. Він був четвертою дитиною в сім’ї колгоспників. Зростав у батьківській любові, серед чарівної природи, співучих роботящих людей. З дитячих років батько привчав дітей до праці. Григорій ріс слухняним, до навчання охочим, допитливим, був улюбленцем брата і двох сестричок, а батьки раділи успіхам молодшого сина. Пережила сім’я страшний 33-й... Коли маленькому Григорію виповнилося 10 років, батька не стало і вся домашня робота лягла на тендітні дитячі плечі - зі співом півнів вставала дітвора, гонили на вигін корову, гуси, сапали город, бо мама працювала в колгоспі по 14-16 годин. З ніжною іскринкою в очах Григорій Дмитрович згадує лагідний голос мами: «Синочку, вставай». А вставати не хотілось, бо вранці найсолодше спиться, але слухняно підводився, випивши чашку теплого молока, ступав босими ногами по вранішній росі і замріяно дивився, як рожево прокидався став, що дрімав у густих верболозах. Верба вабила хлопчика своїми зеленими косами, що розпускалися по воді, а тихоплинна течія розчісувала їх. Малий хлопчина дослухався пісні жайворонка. Він мав ліричну душу, був мрійником. В 1941 році Григорій Дмитрович закінчив 7 класів Старокотельнянської школи. Війна чорним крилом перекреслила всі мрії юнака, забрала радість у матерів, жінок, дівчат, які провели на фронт своїх рідних. В село одна за одною почали надходити похоронки. В скорботі і печалі, затамувавши біль, не покладаючи рук працювали селяни. Григорій пішов на різні роботу в колгосп ім. Тельмана У 1943-ому під Вінницею загинув брат Павло. Ця втрата була для сім’ї надзвичайно важкою, нестерпним болем ятрилася в серці. ...Здригнулося небо, бо ніколи ще не було такого ревища - літали чорні круки із скорчено-закляклою свастикою на крилах, а мати проводжала другого сина, ще зовсім юного Григорія в армію. Три місяці навчався у Жмеринській снайперській школі, а потім у званні сержанта був відправлений на 2-й Український фронт. З боями пройшов до Польщі, де в м. Мали був контужений і важко поранений в ногу. Понад три місяці лікувався в госпіталях на польській території. Саме в цей час серце розривала ностальгія за рідним селом, домівкою, садом, уявляв, як мама і сестрички виглядають його. Після одужання Григорій Дмитрович повернувся в діючу армію, з боями через Чехословаччину дійшов до Німеччини. В м. Нюрнберг зустрів Перемогу. Позаду залишилися тисячі фронтових доріг і братських могил друзів-однополчан, які поклали своє життя на вівтар Перемоги. На запитання, чи страшно було на війні, він лагідно посміхнувся: - Ми йшли до Перемоги. Після закінчення Великої Вітчизняної війни був направлений на Схід - в Ірак, там закінчив курси водіїв і служив до кінця 1946 року. Згодом Григорій Дмитрович був відправлений в Баку, де прослужив до демобілізації. У травні 1951 року у званні старшого сержанта повернувся в свою рідну Україну. Довгих сім років не ступала його нога на багатостраждальну котельнянську землю. Довгих сім років прагнув вдихнути запах вишневого саду, пригорнутися до старої верби, яка колисала його в дитинстві. Повернувшись з армії, зразу ж іде працювати в Червоненську автоколону, згодом працює в колгоспі в с. Великі Мошківці, де в 1952 році зустрів своє перше кохання - чарівну, вродливу вчительку української мови і літератури Лідію Прокопівну. Разом з молодою дружиною переїжджають у Стару Котельню. 49 років прожили в любові та злагоді, народили дві прекрасні доньки - Ольгу і Валентину - дали їм вищу освіту. Має фронтовик шестеро онуків і сім правнуків. Сім’я є прикладом для односельчан. Все своє трудове життя Григорій Дмитрович працював водієм в колгоспі «Більшовик», невтомно плекав творчу молодь, для якої був наставником, мудрим порадником. В 1987 році вийшов на заслужений відпочинок. Має ветеран 49 років загального трудового стажу. Спливають роки... а він - фронтовик, не втрачає своєї чоловічої вроди, не скаржиться на бойові рани, які ниють, не дають спати. Він ласкаво посміхається долі, його очі випромінюють веселі іскринки життєрадісності, оптимізму. Це людина веселої вдачі, привітний, товаристський, великий гуморист. Григорій Дмитрович понад усе любить порядок, його домівка і прилегла територія - приклад для наслідування. А ще любить фронтовик природу, бо вона для нього колиска, і він залишається її неперевершеним співцем, саме тому, висаджені його руками плодові дерева щедро плодоносять смачними яблуками, грушами. Григорій Дмитрович нагороджений багатьма бойовими і трудовими нагородами: орденом Вітчизняної війни І і II ст., медалями «За бойові заслуги», «За победу над Германией», «За взятие Берлина», «За трудову доблесть», «Ударник коммунистического труда», Жукова, Захисник Вітчизни та багатьма ювілейними медалями. Минуло 66 роківвід Дня Великої Перемоги, але пам’ять про жахи Великої Вітчизняної війни жива в серці фронтовика. І сьогодні він зі сльозами на очах згадує бойових побратимів, які поклали життя за рідну країну, та всіх безневинних жертв найстрашнішої війни минулогог століття.
Неля ГЕБРИЧ,
с. Стара Котельня
andrushovka.pp.ua
Мій дідусь - Гебрич Кирило Федорович, був учасником фінської війни. Повернувся весь зранений, через тяжку контузію часто втрачав свідомість, але бабуся Ярина Василівна навчилася надавати йому допомогу, тому приступи минали швидко й безболісно. Це був працелюб і правдолюб. Свій город, що прилягав до річки, він обкопав неглибоким ровом та обсадив вербами й осокорами, на березі й досі квітне черемшина, посаджена його дбайливими руками. А на площині - між вербами та канавою, дідусь вирощував тютюн. Ці насадження завжди були доглянутими, а тому й листя виростало великим та розлогим. Біля дідуся постійно юрмилися хлопчаки, бо обдаровував їх свистками, які сам робив. І виспівували ті дарунки різними голосами. Підлітки любили слухати дідусеві розповіді про війну. До війни дідусь працював ковалем. Коли німці прийшли в село, то вони його не займали, але щоранку визначали величезний об’єм робіт на цілий день. В селі чоловіків було небагато, а тому сорокарічний досвідчений коваль-каліка (у нього були перебиті сухожилля на обох ногах) змушений був виконувати всі забаганки німців. У невеликій дідусевій хаті поселився німець. Вечорами він грав на губній гармошці, писав листи своїй дружині й дочкам та намагався зав’язати розмову з дідусем Кирилом, моєю мамою та її сестрою. Він показував їм фокуси з ґудзиком та ниткою, вчив дівчат стріляти з рогатки, але вони сторонилися чужинця. А одного разу, коли була облава на молодь, яку насильно відправляли на роботи в Німеччину, до них забігла сусідка Оля. Німець бачив, як дідусь заховав її за піччю. Коли ж в хату зайшли поліцаї, то «фріц» накричав на них, що заважають йому відпочивати, сказав, що чужих в домі немає. Відтоді всі вважали «нашого німця» доброю людиною. Якось перед ранком у двері постукали. Дідусь Кирило вийшов подивитися, хто ж то міг бути, бо сусіди не ходили один до одного, коли «німці-квартиранти» відпочивали. …На порозі стояла молода дівчина, а недалеко на вулиці гавкали собаки, кричали поліцаї, гелготіли фріци. Дідусь заховав незнайомку в коморі за діжкою із зерном, а «квартиранту» сказав, що нікого немає. Вся сім’я дуже переживала, щоб фашист не видав. Пізніше з’ясувалося, що дівчина була зв’язковою з партизанського загону. ...На жаль, багато ветеранів відійшло за межу, а тому про свого дідуся Кирила - учасника фінської війни, інваліда, який пережив німецьку окупацію, я часто розповідаю своїм дітям і внукам.
Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua
Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами - точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі - в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.
Валентина Василюк
Напередодні Дня Перемоги гостем нашої редакції був Федір Михайлович Вавровський - відома і шанована в районі людина, керівник з великим трудовим стажем, фронтовик-орденоносець. Спогади його ми пропонуємо вашій увазі.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна, мені минуло п’ятнадцять. Мама молила Бога, щоб війна швидше закінчилася і не бачити мені фронту. Але тривали один за одним кровопролитні роки, а ворога ніяк не могли загнати назад у його лігво. Взимку 1944-ого, після звільнення нашого району, мені принесли повістку. Нас було восьмеро новобранців - юних, необстріляних, ненавчених, яких повели пішим строєм з Городківки до Попільні. Після прибуття в пункт призначення розквартирували по хатах і ми чекали, що з нами далі буде. Знали тільки, що таких, як ми, брали на поповнення для військових підрозділів, які мали великі втрати в живій силі. Однієї ночі нас посадили у вагони на станції Попільня, відправляли на Київ, але під Дарницею налетіла фашистська авіація і почалося пекло. Ешелони з пораненими на сусідніх коліях аж на диби ставали, розліталися в різні боки уламки дощок, заліза і шматки людських тіл. А машиніст гнав наш поїзд на червоне світло світлофора і зупинив потяг серед лісу, де було безпечніше. Це врятувало мене і товаришів від вірогідної смерті. А потім ми довго їхали на схід, зупинилися в Казані, де нас вчили військовим спеціальностям. Після закінчення короткотермінових курсів я став мінометником і був направлений в одну з частин Першого Білоруського фронту. Тут і розійшлися дороги - мої і моїх городківських односельців, а із Олександром Святюком ми разом приймали перший бій. У ньому Сашко загинув - і це була для мене перша фронтова втрата, ситуація, опинившись в якій я зрозумів: яким би вправним стрілком ти не був, як би не любив життя і не старався якнайшвидше перемогти ворога - не забувай: є фатальна мить, яка може зупинити тебе назавжди лише одним влучним ворожим пострілом. Але задумуватися над цим ніхто з нас не мав права. Ми били ворога уже на території Польщі, наша частина брала участь у боях на Сандомирському плацдармі. Ми, мінометники, мали бути з точним прицілом, невловимими для ворога: обстрілявши його із найнесподіваніших позицій, ми з бійцями в лічені хвилини змінювали своє місцезнаходження, бо ворог одразу покривав нас у відповідь своїм вогнем. На війні вивіряються кращі людські якості, пізнаються друзі і цінується фронтова дружба, доброзичливість. Я рано залишився без батька - його по-звірячому вбили бандити за те, що захистив свою сім’ю і майно під час тотальної насильницької колективізації. І якщо хтось колись заступався за мене чи в чомусь допомагав мені - я бачив у цьому батьківську турботу, якою мене обділила доля. На фронті родинне піклування про себе я відчув від командира взводу Василя Івановича Басова. Наприкінці війни дороги наші розійшлися: він, інженер за фахом, повернувся до Москви, а я втратив його адресу. Колись він, знаючи мою біографію, сказав: - Хотів би я мати такого сина. Закінчиться війна - породичаємося. Ти хороший солдат, Федю. Постарайся вижити у цій жорстокій бійні і залишитися справжньою людиною. Це було для мене батьківським напуттям, правилом, яким я керуюся впродовж всього життя. Дійшовши до кордону з Чехословаччиною, наша частина зупинилася. Там для мене, по суті, закінчилася війна і мій шлях знову проліг на схід. Після прибуття до м. Ургал нас зарахували у дорожні війська, а пізніше відправили на так званий Татарський прорив - будівництво нафтопроводу Північний Сахалін-Комсомольськ. У мене було вже дві мирні професії - водій і механік. Після закінчення строкової служби, яка тривала 7 років, я повернувся додому. Працював на керівних посадах у Київському раднаргоспі, а після його розформування одержав пропозицію очолити міжколгоспну будівельну організацію. Я запитав у тодішніх голови райвиконкому і першого секретаря райкому партії, де знаходиться вона. Вони показали мені 4-гектарну площу і сказали: - Ось тут ти її побудуєш - міжколгоспну дорожно-будівельну організацію, нею й керуватимеш. Таким чином, я став керівником, будівничим і втілив у життя свою мрію - будувати дороги миру. Я зрозумів: без своїх матеріалів виконувати поставлені завдання буде не під силу. І тому коли вдалося побудувати в себе асфальтний завод, я вважав це за найбільшу удачу. Коли підприємство запрацювало, ми укладали за рік в районі по 20 тисяч тонн асфальту. А от моя мрія про відкриття в районі щебеневого заводу так і не збулася. Трудові перемоги давалися нелегко, але вони не могли йти ні в яке порівняння з воєнними, коли кожен крок визволеної землі міг коштувати життя. І досі в пам’яті живуть спогади про товаришів-однополчан, які загинули на полі бою, про нашу фронтову юність, яка зробила нас не по порі дорослими. Нинішньому молодому поколінню мої щирі побажання - нехай ніколи ніяка війна не ламає крила юнацьких мрій, не сиротить сім’ї, не вбиває життя. Адже воно - прекрасне.
Федір Вавровський,
ветеран Великої Вітчизняної війни
18 травня на спортивному майданчику Івницької ЗОШ І-ІІІ ст. підбивали підсумки вивчення учнями 11-го класу предмету «Захист Вітчизни». Члени журі - сільський голова Кузьменко П. П, завуч школи Мотиженець Н. П. та вчителька англійської мови Матюшенко О. П. урочисто відкрили свято. Одинадцятикласники брали участь в естафеті фізичного навантаження, де показали свої знання, вміння, прагнення перемогти в бігові, перекиданні колеса вагою до 100 кг, ходьбі по рукоходу та в стрільбі з пневматичної гвинтівки. Юнаки вправно проходили лабіринтом, долаючи перешкоди, перелазили через щити, переносили гирі до фінішу. Втомлені, але щасливі в своїй перемозі, призові місця вибороли Бобровик Олег, Кузьменко Саша та Ісько Сергій, їм були вручені медалі і грамоти. Не залишилася поза увагою і решта учасників, яким спонсори - приватні підприємці Гебрич А., Іщенко В. та Ясенчук І. подарували пам’ятні сувеніри. Ми щиро вдячні вищезгаданим підприємцям, які неодноразово надавали спонсорську допомогу. А 20 травня учні нашої школи захищали честь району на другому обласному етапі Всеукраїнської військово-патріотичної гри «Зірниця», яка проводилася в м. Житомир. Гощинська Анастасія виборола друге призове місце зі стрільби з пневматичної гвинтівки, за що нагороджена двома грамотами і двома медалями.
Сергій ГЕБРИЧ,
викладач предмету "Захист Вітчизни"