Мій дідусь - Гебрич Кирило Федорович, був учасником фінської війни. Повернувся весь зранений, через тяжку контузію часто втрачав свідомість, але бабуся Ярина Василівна навчилася надавати йому допомогу, тому приступи минали швидко й безболісно. Це був працелюб і правдолюб. Свій город, що прилягав до річки, він обкопав неглибоким ровом та обсадив вербами й осокорами, на березі й досі квітне черемшина, посаджена його дбайливими руками. А на площині - між вербами та канавою, дідусь вирощував тютюн. Ці насадження завжди були доглянутими, а тому й листя виростало великим та розлогим. Біля дідуся постійно юрмилися хлопчаки, бо обдаровував їх свистками, які сам робив. І виспівували ті дарунки різними голосами. Підлітки любили слухати дідусеві розповіді про війну. До війни дідусь працював ковалем. Коли німці прийшли в село, то вони його не займали, але щоранку визначали величезний об’єм робіт на цілий день. В селі чоловіків було небагато, а тому сорокарічний досвідчений коваль-каліка (у нього були перебиті сухожилля на обох ногах) змушений був виконувати всі забаганки німців. У невеликій дідусевій хаті поселився німець. Вечорами він грав на губній гармошці, писав листи своїй дружині й дочкам та намагався зав’язати розмову з дідусем Кирилом, моєю мамою та її сестрою. Він показував їм фокуси з ґудзиком та ниткою, вчив дівчат стріляти з рогатки, але вони сторонилися чужинця. А одного разу, коли була облава на молодь, яку насильно відправляли на роботи в Німеччину, до них забігла сусідка Оля. Німець бачив, як дідусь заховав її за піччю. Коли ж в хату зайшли поліцаї, то «фріц» накричав на них, що заважають йому відпочивати, сказав, що чужих в домі немає. Відтоді всі вважали «нашого німця» доброю людиною. Якось перед ранком у двері постукали. Дідусь Кирило вийшов подивитися, хто ж то міг бути, бо сусіди не ходили один до одного, коли «німці-квартиранти» відпочивали. …На порозі стояла молода дівчина, а недалеко на вулиці гавкали собаки, кричали поліцаї, гелготіли фріци. Дідусь заховав незнайомку в коморі за діжкою із зерном, а «квартиранту» сказав, що нікого немає. Вся сім’я дуже переживала, щоб фашист не видав. Пізніше з’ясувалося, що дівчина була зв’язковою з партизанського загону. ...На жаль, багато ветеранів відійшло за межу, а тому про свого дідуся Кирила - учасника фінської війни, інваліда, який пережив німецьку окупацію, я часто розповідаю своїм дітям і внукам.
Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua
Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами - точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі - в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.
Валентина Василюк
Напередодні Дня Перемоги гостем нашої редакції був Федір Михайлович Вавровський - відома і шанована в районі людина, керівник з великим трудовим стажем, фронтовик-орденоносець. Спогади його ми пропонуємо вашій увазі.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна, мені минуло п’ятнадцять. Мама молила Бога, щоб війна швидше закінчилася і не бачити мені фронту. Але тривали один за одним кровопролитні роки, а ворога ніяк не могли загнати назад у його лігво. Взимку 1944-ого, після звільнення нашого району, мені принесли повістку. Нас було восьмеро новобранців - юних, необстріляних, ненавчених, яких повели пішим строєм з Городківки до Попільні. Після прибуття в пункт призначення розквартирували по хатах і ми чекали, що з нами далі буде. Знали тільки, що таких, як ми, брали на поповнення для військових підрозділів, які мали великі втрати в живій силі. Однієї ночі нас посадили у вагони на станції Попільня, відправляли на Київ, але під Дарницею налетіла фашистська авіація і почалося пекло. Ешелони з пораненими на сусідніх коліях аж на диби ставали, розліталися в різні боки уламки дощок, заліза і шматки людських тіл. А машиніст гнав наш поїзд на червоне світло світлофора і зупинив потяг серед лісу, де було безпечніше. Це врятувало мене і товаришів від вірогідної смерті. А потім ми довго їхали на схід, зупинилися в Казані, де нас вчили військовим спеціальностям. Після закінчення короткотермінових курсів я став мінометником і був направлений в одну з частин Першого Білоруського фронту. Тут і розійшлися дороги - мої і моїх городківських односельців, а із Олександром Святюком ми разом приймали перший бій. У ньому Сашко загинув - і це була для мене перша фронтова втрата, ситуація, опинившись в якій я зрозумів: яким би вправним стрілком ти не був, як би не любив життя і не старався якнайшвидше перемогти ворога - не забувай: є фатальна мить, яка може зупинити тебе назавжди лише одним влучним ворожим пострілом. Але задумуватися над цим ніхто з нас не мав права. Ми били ворога уже на території Польщі, наша частина брала участь у боях на Сандомирському плацдармі. Ми, мінометники, мали бути з точним прицілом, невловимими для ворога: обстрілявши його із найнесподіваніших позицій, ми з бійцями в лічені хвилини змінювали своє місцезнаходження, бо ворог одразу покривав нас у відповідь своїм вогнем. На війні вивіряються кращі людські якості, пізнаються друзі і цінується фронтова дружба, доброзичливість. Я рано залишився без батька - його по-звірячому вбили бандити за те, що захистив свою сім’ю і майно під час тотальної насильницької колективізації. І якщо хтось колись заступався за мене чи в чомусь допомагав мені - я бачив у цьому батьківську турботу, якою мене обділила доля. На фронті родинне піклування про себе я відчув від командира взводу Василя Івановича Басова. Наприкінці війни дороги наші розійшлися: він, інженер за фахом, повернувся до Москви, а я втратив його адресу. Колись він, знаючи мою біографію, сказав: - Хотів би я мати такого сина. Закінчиться війна - породичаємося. Ти хороший солдат, Федю. Постарайся вижити у цій жорстокій бійні і залишитися справжньою людиною. Це було для мене батьківським напуттям, правилом, яким я керуюся впродовж всього життя. Дійшовши до кордону з Чехословаччиною, наша частина зупинилася. Там для мене, по суті, закінчилася війна і мій шлях знову проліг на схід. Після прибуття до м. Ургал нас зарахували у дорожні війська, а пізніше відправили на так званий Татарський прорив - будівництво нафтопроводу Північний Сахалін-Комсомольськ. У мене було вже дві мирні професії - водій і механік. Після закінчення строкової служби, яка тривала 7 років, я повернувся додому. Працював на керівних посадах у Київському раднаргоспі, а після його розформування одержав пропозицію очолити міжколгоспну будівельну організацію. Я запитав у тодішніх голови райвиконкому і першого секретаря райкому партії, де знаходиться вона. Вони показали мені 4-гектарну площу і сказали: - Ось тут ти її побудуєш - міжколгоспну дорожно-будівельну організацію, нею й керуватимеш. Таким чином, я став керівником, будівничим і втілив у життя свою мрію - будувати дороги миру. Я зрозумів: без своїх матеріалів виконувати поставлені завдання буде не під силу. І тому коли вдалося побудувати в себе асфальтний завод, я вважав це за найбільшу удачу. Коли підприємство запрацювало, ми укладали за рік в районі по 20 тисяч тонн асфальту. А от моя мрія про відкриття в районі щебеневого заводу так і не збулася. Трудові перемоги давалися нелегко, але вони не могли йти ні в яке порівняння з воєнними, коли кожен крок визволеної землі міг коштувати життя. І досі в пам’яті живуть спогади про товаришів-однополчан, які загинули на полі бою, про нашу фронтову юність, яка зробила нас не по порі дорослими. Нинішньому молодому поколінню мої щирі побажання - нехай ніколи ніяка війна не ламає крила юнацьких мрій, не сиротить сім’ї, не вбиває життя. Адже воно - прекрасне.
Федір Вавровський,
ветеран Великої Вітчизняної війни
18 травня на спортивному майданчику Івницької ЗОШ І-ІІІ ст. підбивали підсумки вивчення учнями 11-го класу предмету «Захист Вітчизни». Члени журі - сільський голова Кузьменко П. П, завуч школи Мотиженець Н. П. та вчителька англійської мови Матюшенко О. П. урочисто відкрили свято. Одинадцятикласники брали участь в естафеті фізичного навантаження, де показали свої знання, вміння, прагнення перемогти в бігові, перекиданні колеса вагою до 100 кг, ходьбі по рукоходу та в стрільбі з пневматичної гвинтівки. Юнаки вправно проходили лабіринтом, долаючи перешкоди, перелазили через щити, переносили гирі до фінішу. Втомлені, але щасливі в своїй перемозі, призові місця вибороли Бобровик Олег, Кузьменко Саша та Ісько Сергій, їм були вручені медалі і грамоти. Не залишилася поза увагою і решта учасників, яким спонсори - приватні підприємці Гебрич А., Іщенко В. та Ясенчук І. подарували пам’ятні сувеніри. Ми щиро вдячні вищезгаданим підприємцям, які неодноразово надавали спонсорську допомогу. А 20 травня учні нашої школи захищали честь району на другому обласному етапі Всеукраїнської військово-патріотичної гри «Зірниця», яка проводилася в м. Житомир. Гощинська Анастасія виборола друге призове місце зі стрільби з пневматичної гвинтівки, за що нагороджена двома грамотами і двома медалями.
Сергій ГЕБРИЧ,
викладач предмету "Захист Вітчизни"
Після святкування 66-ої річниці Великої Перемоги ми будемо відзначати чорну ювілейну дату в нашій історії - 70-річчя нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз.
1418 днів і ночей - з 22 червня 1941 р. до 9 травня 1945 р. ми тернистими дорогами війни йшли до Перемоги.
Ще й зараз історики ведуть спір про прямі втрати Радянського Союзу й України у Великій Вітчизняній війні. За часів Й. Сталіна дослідники доводили, що ці втрати не перевищували 7 млн. чоловік. При М. Хрущові прямі втрати виміряли цифрою 20 млн. чол. А квапливий «перебудовник» М. Горбачов довів цю цифру до 27 мільйонів. Кому вірити? Хто правий? Сталін у свій час дав команду опублікувати цифру 7 млн. чол. Цю цифру назвав начальник Генштабу генерал Антонов на запитання Сталіна: «Скажіть, скільки в нас загинуло на полі бою?». Хрущов назвав загальну цифру втрат населення нашої держави у війні. Та, як вважають історики-дослідники, найдостовірнішою є цифра втрат - 27 мільйонів чоловік. У квітні 1995 року газета «Неделя» опублікувала статтю «Сколько же мы заплатили за Победу?», де названо загальну кількість людських втрат всіх країн у другій світовій війні - 50-55 млн. чол. Демографічні втрати Радянської Армії 8668400 чол., а втрати фашистської армії на радянсько-німецькому фронті - 8649000. У Книзі Пам’яті України 1941-45 рр. «Безсмертя» сказано, що до лав Червоної Армії на Україні в роки Великої Вітчизняної війни було призвано близько 7 мільйонів чоловік. З них вбито, загинуло в полоні, пропало безвісти, померло в госпіталях у перші повоєнні роки близько 3,5 млн. чол. Наведені цифри, як і позиції дослідників, нерідко суперечливі, що дає підстави вважати: ретельний науковий пошук в цьому напрямку має бути продовжений. З нашого району було призвано до лав Червоної Армії і діяло в підпіллі та в партизанських загонах близько 12 тисяч чоловік. Геройськи загинули в боях за Батьківщину і занесені в Книгу Пам’яті 5575 наших земляків. Майже 6 тисяч повернулися з війни героями-переможцями. Більшість з них уже відійшла у вічність. Сплять мільйони загиблих в окопах, Це моєї країни сини, Де була б ти сьогодні, Європо? Де була б ти, якби не вони?! Все менше переможців сьогодні серед нас. Є села, в яких не залишилось жодного ветерана-фронтовика. Місцевим органам влади слід докласти всіх зусиль, що до книги «Переможці» були внесені імена всіх учасників бойових дій. До 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни слід організувати туристичні походи і поїздки, особливо шкільної молоді, по місцях бойових дій, зокрема, на Вінниччину, де в боях полягли смертю хоробрих близько 15 відсотків наших земляків. Від імені районної організації інвалідів війни і Збройних Сил щиро вітаю з Днем Перемоги всіх ветеранів війни. Бажаю міцного здоров’я, благополуччя і поваги.
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Гарно пройшло святкування Дня Перемоги в нашому селі. Спочатку люди зібралися на мітинг біля пам’ятника загиблим на фронтах минулої війни, де сільський голова Р. С. Постернак, директор школи І. Т. Саюк привітали усіх із святом, а отець Максим відправив панахиду по полеглих у Великій Вітчизняній війні, померлих від ран і хвороб. Єдиному фронтовику, що живе у Великих Мошківцях, Петру Миколайовичу Березюку, та двом солдатським вдовам - Марії Василівні Синюк та Павліні Терентіївні Пастернак вручили продовольчі набори та грошову допомогу від спонсорів - приватних підприємців Ю. Л. Мельника, М. М. Соколовського, СТОВ «Спіка», ПП «Імпак». Вітали сельчан також учні. Для присутніх співали учасники вокальної групи (фото), Микола Гелевей, школярі, гумор читала Фаїна Красовська.
Тетяна Поліщук,
секретар Великомошківецької сільської ради
Ще спозаранку 9 травня голова районної державної адміністрації Б. В. Мазур, голова районної ради О. В. Мельник відвідали ветеранів Великої Вітчизняної війни, привітали їх із святом, вручили букети живих квітів, пакети з продуктами, медикаментами. Побували вони й у андрушівчанина - полковника у відставці М. Ф. Суровцева (фото), який, з нагоди Дня Великої Перемоги зустрічав гостей у святковому вбранні. В ранішніх променях сонця золотом сяяли бойові нагороди, як спомин про фронтові будні. А потім корзини квітів були покладені до братських могил земляків, які загинули від рук фашистів.
Марія КОБИЛЯНСЬКА
До загального фонду районного бюджету впродовж січня-березня 2011 року надійшло 2097,9 тис. грн., що на 162,7 тис. грн. більше надходжень за січень-березень 2010 року.
Найбільший відсоток у структурі надходжень доходів до районного бюджету (без врахування міжбюджетних трансфертів) за І квартал 2011 року має податок з доходів фізичних осіб, питома вага якого становить 98% від загальної суми. При плані на січень-березень 1800,2 тис. грн. до бюджету надійшло 2059,1 тис. грн. податку - додатково 258,90 тис. грн. Порівняно з аналогічним періодом 2010 року надходження збільшилися на 299,3 тис. грн. На збільшення надходжень цього податку вплинуло поетапне зростання мінімальної заробітної плати (у грудні 2010 року - 922 грн., січні-березні 2011 року - 941 грн.) та зростання середньомісячної заробітної плати в галузях економіки. Надходження податку на прибуток підприємств за І квартал 2011 року становить 26,3 тис. грн., тобто 52,6% від планових призначень. Порівняно з І кварталом 2010 року цей показник збільшився на 6,4 тис. грн. Питома вага власних надходжень бюджетних установ у структурі доходів районного бюджету становить 31,7%. У січні-березні 2011 року надходження склали 197,2 тис. грн. Порівняно з аналогічним періодом 2010 року надходження збільшилися на 49,0 тис. грн. Видатки загального фонду районного бюджету за І квартал 2011 року склали 19139,5 тис. грн., що перевищує відповідний показник 2010 року на 6276,0 тис. грн. Наявні ресурси районного бюджету спрямовувались, у першу чергу, на заробітну плату з нарахуваннями, інші соціальні виплати, віднесені до захищених статей бюджету відповідно до статті 55 Бюджетного Кодексу України. На утримання закладів соціально-культурного призначення спрямовано 60 відсотків обсягу видатків загального фонду районного бюджету, або 11472,7 тис. грн., що перевищує відповідний показник 2010 року на 3421,4 тис. грн. Найбільшу питому вагу, тобто 40%, становлять видатки на утримання установ та проведення заходів у галузі «Освіта». На дану галузь спрямовано кошти у сумі 7719,6 тис. грн., що на 1817,0 тис. грн. більше показника відповідного періоду 2010 року. На галузь «Охорона здоров’я» спрямовано кошти в сумі 3297,3 тис. грн., що також більше до відповідного показника 2010 року на 1476,7 тис. грн. На соціальний захист та соціальне забезпечення спрямовано 358,5 тис. грн., або на 143,0 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. По установах культури проведені видатки становлять 455,7 тис. грн., що на 127,6 тис. грн. більше, ніж у відповідному періоді 2010 року. На проведення заходів з фізичної культури і спорту спрямовано 82,7 тис. грн., що на 37,9 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. Для забезпечення функціонування органів місцевого самоврядування (районної ради) спрямовано кошти в загальній сумі 185,4 тис. грн. Аналізуючи виконання районного бюджету в розрізі напрямків використання коштів, необхідно, перш за все, відзначити пріоритетне їх спрямування на виплату заробітної плати з нарахуваннями, на що витрачено 9616,7 тис. грн., або на 3118,6 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. На придбання продуктів харчування для потреб бюджетних установ та на забезпечення їх медикаментами спрямовано відповідно 323,7 та 97,1 тис. грн. Крім того, на придбання предметів і матеріалів та на надання послуг використано 345,3 тис. грн. На розрахунки за спожиті бюджетними установами енергоносії та оплату комунальних послуг спрямовано 1540,9 тис. грн., що на 304,7 тис. грн. більше відповідного показника 2010 року. По спеціальному фонду районного бюджету проведено видатків на загальну суму 119,2 тис. грн. На проведення капітальних видатків із загального фонду бюджету спрямовано до спеціального фонду 846 тис. грн. У І кварталі 2011 року до районного бюджету надійшло з Державного бюджету 1689,6 тис. грн. дотації вирівнювання, що в повному обсязі відповідає запланованому показнику. До районного бюджету надійшло субвенції з Державного бюджету на загальну суму 7221,8 тис. грн., в тому числі: - на виплату допомог сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям та інвалідам з дитинства, дітям-інвалідам та тимчасової державної допомоги дітям - 6039,8 тис. грн.; - надання пільг і субсидій населенню - 982,1 тис, грн.; - на утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошове забезпечення батьків-вихователів і прийомних батьків, за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях за принципом «Гроші ходять за дитиною» - 119,4 тис. грн.; - на збереження середньої заробітної плати на період працевлаштування посадових осіб місцевого самоврядування з числа депутатів відповідних рад, що потребують працевлаштування в зв’язку із закінченням строку повноважень, 80,5 тис. грн.
Ніна СУБОТЕНКО,
начальник фінансового управління
райдержадміністрації