18 травня в залі засідань райдержадміністрації відбулася звітно-виборна конференція районної організації Товариства Червоного Хреста, на яку були запрошені голови первинних організацій Товариства, головний лікар ЦРЛ Бойко Д. Т., державний санітарний лікар району Хом’як В. А., заступник голови райдержадміністрації В. І. Горкун. Голова районної організації Товариства Червоного Хреста Поліна Каленська проінформувала присутніх про те, що було зроблено цією благодійною організацією за останні 5 років. Доповідач зауважила, що у своїй діяльності організація спирається насамперед на первинні осередки, кращими серед яких є ті, що діють в районному відділі освіти та в селах Любимівка, Нехворощ, Степок, Зарубинці, Городківка, Стара Котельня, а також у смт. Червоне, управлінні газового господарства. За звітний період, повідомила П. П. Каленська, до організації надійшло понад 560 заяв від громадян та 124 колективні з проханням надати гуманітарну допомогу. По можливості їх задовольняли - допомагали одягом, продуктами харчування, медичним інвентарем, коштами. Районна організація Товариства Червоного Хреста одержала гуманітарну допомогу на суму 58584 грн. Зокрема, одягу - на 35720 грн., продуктів харчування - на 17804 грн., миючих засобів - на 3010 грн., медикаментів - на 2050 грн. Її отримали 8630 жителів Андрушівки та району, серед них 158 багатодітних родин, 60 сиріт, 412 одиноких найменш захищених громадян, 8 тис. малозабезпечених. За це насамперед дякуємо місцевим спонсорам та організаціям-меценатам: приватним підприємцям Маліновському С. В., Гринишину В. Є., Дущенко В. В., Ткаченку Д. В., ВАТ «Андрушівське автопідприємство 11838», ПОСП "Надія”, ТОВ "Андрушівський маслосирзавод”, президенту благодійного фонду «Святого Пантелеймона» К. А. Головчанському, громадам церков "Заповіту Ісуса Христа”, Адвентистів сьомого дня. Патронажною службою Червоного Хреста щомісячно надається медико-соціальна допомога понад 400 малозабезпеченим громадянам, спільно із зацікавленими організаціями проводяться різноманітні благодійні акції. Виступаюча зупинилася також на проблемах, з якими стикається районний Червоний Хрест. На конференції було обрано керівні органи організації, делегатів на обласну конференцію. Головою районної організації Товариства Червоного Хреста знову обрано П. П. Каленську. В роботі конференції брав участь і виступив голова обласної організації Товариства Червоного Хреста О. В. Богдан.
Валентина Сільська
Новини Андрушівщини
Для розміщення однієї чи декількох статтей надішліть нам:
1. Тема статті.
2. Текст статті.
3. Дата розміщення.
4. Автор статті.
Всі авторські права зберігаються за Вами і будуть вказані на нашому сайті.
Розміщення безкоштовно.
Напередодні святкування 65-ої річниці Великої Перемоги в районі проходили футбольні турніри.
7 травня в Андрушівці на футбольному майданчику із синтетичним покриттям проходили змагання з міні-футболу серед школярів віком до 15 років, де перше місце посіла команда з Крилівки, друге - із Старої Котельні, третє - з Гальчина. Цікаву гру показали також юні футболісти із Зарубинець та Андрушівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Командам-переможцям було вручено грамоти.
8 травня на районному стадіоні «Колос» змагалися 10 дорослих футбольних команд. В нелегкій боротьбі перемогу здобула команда «Фортуна», друге місце посіли футболісти команди «Ветеран», третє - «Буревісник». Всі команди з Андрушівки. Цікаву гру продемонстрували футболісти з Городківки, Нехворощі, Міньківець, Бровок Перших, Старої Котельні, Червоного та райвідділу внутрішніх справ. Переможців нагородили кубками і грамотами відділу у справах сім’ї, молоді та спорту, районної організації ВФСТ «Колос».
8 травня на футбольному полі селища Новоівницьке відбувся футбольний турнір, в якому взяли участь п’ять команд. Перемогу святкували футболісти з Волиці, другою була команда господарів, третє місце дісталось футболістам із Степка. Злагоджену гру показали юніори з Новоівницького та футболісти з Івниці. Переможці одержали кубки та грамоти.
Юрій Олексюк,
начальник відділу у справах сім’ї, молоді та спорту РДА.
Новини Андрушівщини
Як швидко плине час. Ми зустрічаємо 65-у мирну весну, а з пам’яті не можна викреслити ні воєнних подій, ні нелегких фронтових доріг, ні бойових побратимів, яких по світу розкидала війна. Одні повернулися після кривавої бійні героями - з орденами і медалями на грудях, інші - згоріли в полум’ї війни, залишилися навічно стояти на своїх бойових рубежах.
Андрушівчанин гвардії підполковник танкових військ Іван Трохимович Слободян в роки Великої Вітчизняної війни громив фашистських зайд з перших і до останніх її днів. Йому було що захищати: батьківську домівку, свою маленьку і велику Батьківщину. Він і професію обрав таку, що зобов’язувала йти в перших рядах захисників рідного краю, - військового. А трудовий шлях І. Т. Слободян розпочинав на місцевому цукрозаводі слюсарем, там працював і батько. В 1936 році пішов служити строкову, а звідти його направили на навчання у військово-політичне училище, яке закінчив з відзнакою якраз перед початком війни. Молодого лейтенанта направили політруком роти танкової дивізії, яка дислокувалась в лісовій смузі неподалік Житомира. ...В ніч з 21 на 22 червня 1941-го року всіх підняли по тривозі. Дивізія вирушила в похід назустріч німецько-фашистським військам, котрі йшли в напрямку Житомира. І уже на половині шляху вступила в бій з ворогом. Під натиском переважаючих танкових і механізованих німецьких сил танкова дивізія, в якій служив І. Т. Слободян, понесла значні втрати в живій силі, техніці і змушена була відступити. Молодого політрука в цьому бою поранили. Це було перше його бойове хрещення. Далі були евакогоспіталь, тил і знову фронт, тепер уже не Західний, а Калінінський. Іван Слободян уже командир танкової роти. Він разом з бійцями бив фашистів в Псковській області, звільняв від ненависного ворога м. Великі Луки, де штурмом брав фортецю міста. У званні підполковника командував самохідним артилерійським полком, який в складі Другого Білоруського фронту брав участь в боях за звільнення м. Данціг в Польщі, брав з бійцями місто-фортецю Кенінгсберг в Східній Прусії, з наступальними боями рухався в напрямку Берліна. За відвагу, уміння вести бої при взятті великих і малих міст Польщі й Німеччини І. Т. Слободян неодноразово відмічався в наказах Верховного Головнокомандуючого Йосипа Сталіна. Він був безстрашним командиром роти і самохідного артилерійського полку з 1942 р. і до кінця війни, мудрим наставником, вимогливим і справедливим командиром, за що користувався авторитетом у підлеглих, ті його називали батьком полку. За активні бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни Іван Трохимович Слободян тричі нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ст., медалями, в тому числі «За взяття Кенінгсберга», «За перемогу над фашистською Німеччиною». Через поранення, які призвели до інвалідності (1946 р.), він був звільнений з рядів Червоної Армії. Повернувшись з війни, Іван Трохимович працював директором місцевого маслозаводу, керівником автопідприємства, очолював районну організацію мисливців і рибалок. Цей мудрий, принциповий чоловік був не тільки хорошим командиром на фронті, а й умілим керівником в колективах, де працював. Подружжя Слободянів виховало і дало путівку в життя двом дітям. Син Микола Іванович живе в Києві, працює директором Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України, професор. Донька Олена проживає в Ніжині. Іван Трохимович пішов із життя у віці 60 років в 1974 р., але залишив про себе світлу пам’ять, бо був відданим сином свого народу і Батьківщини, гідним прикладом для підростаючого покоління і всіх співвітчизників.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини
Знову землею крокує травень, такий же молодий, зелений і заквітчаний, як і тоді, в пам’ятному 1945-у. Тільки ми постаріли, вантаж років ліг на плечі, а на скроні - сніги. Вже й Перемозі - 65! От тільки молодими навік залишилися наші фронтові побратими, яким обірвала життєвий шлях фашистська куля. Ми били ворога за себе і за них, і кожної миті уже потім вони були в нашій пам’яті, в наших спогадах. Часом нас, фронтовиків, мучило почуття вини, що ми назавжди залишили їх на безіменних висотах, в бліндажах і окопах… Я щасливий, що дожив до цієї світлої дати. Великій Перемозі салютуватиме світ, а ми, ветерани, мовчки згадаємо всіх, хто поруч йшов в атаку, хто не дожив до цього дня. Наша пам’ять стирає стільки дат, подій, але, на диво, зберігає майже все, що судилося пережити в ті страшні воєнні роки. На мою долю випало трохи менше випробувань - пішов на фронт відразу після звільнення нашого села радянськими військами - 4 січня 1944 р., бо на початку війни не підлягав за віком мобілізації. Отож бачив, як вели себе фашисти на окупованій території… Хотілося помститися їм за заподіяне горе. Тож після короткочасних курсів служив в окремій розвідувальній роті при штабі Першої Української армії 4-ого Українського фронту. Наше відділення в основному перебувало в тилу ворога. За завданням штабу збирали дані про переміщення живої сили і техніки ворога у визначеному районі. Нелегко було. Все ж вдавалося нам переходити лінію німецької оборони і повертатися назад. Але це вимагало неабиякої витримки, напруження нервів і сил. Вело вперед почуття обов’язку. Зі своєю частиною звільняли від фашистів Івано-Франківщину, Львівщину, дійшли до Карпат і кордонів Чехословаччини. Одержали завдання перейти лінію фронту і дістатися міста Міхаловце. На шляху до цілі потрапили на мінне поле, ледь не залишився там назавжди. Мені роздробило ногу та так, що ампутували ступню, а потім виходжували ще півроку в госпіталі у Тбілісі. Хіба можу забути я свого побратима Зіновія Макаровича Савчука із Зарубинець, з яким воювали поруч, і те, як він плакав наді мною пораненим, наче відчував, що бачимося востаннє: група розвідників, куди входив і він, при виконанні бойового завдання потрапила на мінне поле. В живих не залишилося нікого… Війна назавжди увійшла в моє життя. Вона й тепер тривожить болючим спомином пам’ять і серце, щомиті нагадує про себе каліцтвом. Все ж я вижив і дожив до цієї славетної дати, за що вдячний долі і Богу.
Філарет Койда,
інвалід війни І групи.
с. Гальчин.
Новини Андрушівщини
В 1967 році я, як офіцер запасу, проходив перепідготовку при Львівському вищому політичному училищі. Там перед нами виступав колишній бойовий побратим легендарного розвідника Миколи Кузнєцова М. Струтінський, який за участь у партизанському русі був нагороджений орденом Леніна. Він був водієм Пауля Зіберта (під таким іменем жив і діяв Кузнєцов у тилу в німців) і розповів нам багато цікавого. Ми дізналися про те, як відважний радянський розвідник знищив доктора Функе, організував викрадення генерала Ільченка у Рівному, знищив віце-губернатора Львова Багера Шнадера та інших фашистських посадовців. Кузнєцов розвідав і доповів про будівництво бункера для Гітлера під Вінницею. М. Струтінський згадував, що Кузнєцов був у їх партизанському загоні за 80 км від лінії фронту, месники просили його залишитися, але він сказав, що на нього ще чекають важливі справи. Колишній партизан розказав, що після війни він одразу ж почав шукати сліди Кузнєцова. В матеріалах гестапо натрапив на документ, який свідчив, що Пауль Зіберт (Кузнєцов) і його спільники були оточені націоналістами й бандерівцями на Волині і розстріляні. Жителі села, біля якого розгортались ці трагічні події, засвідчили, що Кузнєцов підірвав себе гранатою. Поховали М. Кузнецова у Львові на Кургані Слави. Йому було 32 роки. Звання Героя Радянського Союзу легендарному розвіднику присвоїли посмертно. Свою неминучу загибель М. Кузнецов передчував. У листі до брата у червні 1942 року він писав, що доведеться піти на самопожертву, але за святе діло - за вільну Батьківщину вмирати не страшно. Минули роки. Під натиском націоналістичних сил вже у незалежній Україні було вирішено демонтувати пам’ятник М. Кузнецову у Львові. Про це стало відомо громадськості Свердловської області, де народився легендарний розвідник, і пам’ятник відвезли та встановили на його батьківщині. Герої справді не вмирають, бо пам’ять про них безсмертна.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини
Нещодавно я побував у Малій П’ятигірці, де випадково зустрів жінку, батько якої був і залишається легендою для своїх земляків. Ольга Филимонівна ГОРОШКО розповіла, що майже сорок років тому на сторінках районки була опублікована стаття про її батька - Филимона Миколайовича Совсуна. Моя співрозмовниця показала жовту від часу, але таку дорогу для неї районну газету «Шлях до комунізму» від 1 серпня 1970 року. Автором статті був молодий журналіст Борис Шинкарук. Я звернувся в редакцію районної газети «Новини Андрушівщини» з проханням напередодні 65-ої річниці Великої Перемоги ще раз надрукувати цю статтю. Нехай нинішня молодь знає, що герої жили поруч - в їх районі, а то й на їх вулиці.
Степан Піцикевич,
секретар районної ради ветеранів.
Ця бувальщина живе досі у пам’яті старожилів Малої П’ятигірки та Каменів. Історія знає імена лише небагатьох її учасників, проте їх ратний подвиг нев’янучим цвітом квітне в серцях людей. Про нього довідавсь я спочатку в Каменях, та якось відразу не звернув уваги, бо надто заплутаним і малоймовірним здавався. Але згодом у випадковій розмові з членами колгоспу «Здобуток Жовтня» почув те ж саме і вирішив довідатись істини. Хоча повністю це і не вдалось (ймення головного героя, льотчика Радянської Армії лишилося нерозгаданим), проте хочу розповісти читачам про наших земляків, справжніх радянських людей, які навіть в час смертельної небезпеки не падали на коліна, а боролись, боролись, щоб жити і перемагати. - Як хочеться жити, як хочеться в небо, - з відчаю, щосили полоснув гострим лезом лопати по товстому корінцю ялини. Він глухо хруснув, і з грунту прозирнула широка біла стеблина. - Спочинемо, капітане, на той світ ще встигнемо, - молодший лейтенант, що копав поряд з льотчиком, загородив заступ у грунт й зіперся на нього. Кинув працювати і третій полонений. Німці зиркнули на годинник, щось загелькотіли один одному, зареготали з якимсь металевим скреготом в голосі. - Ось так і вмирати будемо під сміх цих потвор, - ні до кого не звертаючись, промовив льотчик. Раптом в його зіницях животворною надією спалахнула думка. - Хлопці, нас трьох, їх теж. А чи лопата не зброя? Помирати, так з музикою. Беру на себе оту рудоволосу мавпу. Згода? І знову з ями-могили на шелесткий килим сухого листя полетіло груддя вогкої землі. На охоронців кинулись дружно. Проте поталанило лише одному пілоту. Його заступ глибоко вп’явся гітлерівцеві в череп, і той, застогнавши, повалився на землю. Капітан швидко кинувся в чагарники. Гілля боляче стьобало по обличчю, колючий терен розшарпував на шмаття і без того подерту сорочку. Від величезного перенапруження та бігу кров стугоніла у висках, дзвеніло у вухах. Чагарі раптово обірвались і попереду широким плесом заіскрилась річка. Не вагаючись, він кинувся у воду. Постріли фашистів наздогнали його вже на півдорозі до другого берега. Щось обпекло руку, а кулі все цвіготіли та цвіготіли довкола. Втрачаючи сили й свідомість, нарешті, вхопився за прибережну осоку... Вітер гойдав дзеркало річки, і під сонцем багряною стежкою впоперек неї протяглась кривава смуга... ...Филимон Миколайович Совсун, перечепивши через плече мисливську рушницю, не поспішаючи крокував вузенькою і ледь-ледь помітною між трав стежкою. Хотілось побути на самоті: обміркувати варто було дещо. «Та-та-та-а», - прокотилась луною по лісі автоматна черга, потім друга. - Стріляють від ріки. Невже хтось з хлопців потрапив до ворога? - миттю пронеслось в думці лісника. - Ще цього бракувало! І, не вибираючи дороги, навпростець подався на постріли. Спочатку зовсім нічого не міг второпати. Стоячи по коліна у воді, два гітлерівці невгавно били з автоматів. Кулі важким градом сіклись об хвилі, здіймали густі фонтанчики бризок, щезали в зеленкуватій каламуті. І тільки пильно придивившись, помітив між хвиль людину. - У той день чоловік повернувся з обходу вже зовсім смерком. І хоча для мене, - згадує Олена Потапівна Совсун, - це і не було новиною, проте спочатку взялась докоряти йому, бо ж всю сорочку і штани приніс геть чисто мокрими та брудними. Филимон наказав приготувати чисту білизну і простирадло. Потім попрохав допомогти. В повітці, брудний і закривавлений, лежав чоловік. Разом з частим подихом з його грудей виривався приглушений стогін. Опівночі, запрігши коня, Филимон подався лісом на Городківку. Потім розповідав, що тамтешній хірург Борис Радіоновнч Марчук зробив втікачеві операцію і льотчик пішов у партизани. А на ранок фашисти прочісували ліс, нишпорили по хатах, але знайти їм не вдалось нікого. Минуло більше року. Радянські війська вигнали гітлерівців з села, і партизанський зв’язковий Филимон Миколайович Совсун одяг на плечі солдатську шинель. З боями дістався аж до Берліна. І там під невеличким німецьким містечком ворожа куля увірвала життя відважного воїна, народного месника. Однак і досі світла пам’ять про нього живе у серцях колишніх партизанів загону імені Чапаєва.
Б. Шинкарук
Новини Андрушівщини
Ніщо не може затьмарити радості приходу весни, а разом з нею і Дня Перемоги. Його наближали, як могли, ветерани Великої Вітчизняної війнилюди, перед якими наше покоління у вічному боргу. Їх груди вкриті медалями, на скронях - сивина. Важко позбутися нав’язливої думки: прийде день, коли піде з життя останній з цих літніх людей з орденами, піде у вічність, понесе із собою живі спогади. В переддень вікопомного свята учні нашої школи взяли участь в операції "Світанок”. Діти відвідали ветеранів війни вдома, привітали їх зі святом, вручили квіти, з великою увагою слухали спогади фронтовиків про ті страшні роки випробувань, які вони пройшли з честю. В нашому невеличкому селі нині проживає лише 4 ветерани: Лук’янчук Н. П., Горошко Ф. Д., Кравчук М. Н., Маслюк С. І. А ще є пам’ятник загиблим воїнам, де ми постійно прибираємо, висаджуємо й доглядаємо квіти. Діти відвідали учасницю бойових дій Лукянчук Н. П., щиро поздоровили її з 65-ю річницею Перемоги. Ще юнкою ця жінка була призвана до лав армії. Пройшла всю війну, щохвилини бачила смерть, каліцтва. Всі ми дякували їй за подарований нам мир. Назавжди залишиться в нашій пам’яті і виховна година, яку провели вчителі Шкроб М. О., Віннік М. П., на неї завітали до нас ветерани війни Лук’янчук Н. М., Горошко Ф. Д. Посивілі ветерани є взірцем для нас, їх подвиг, сила, мужність варті того.
Наталія Петрушкевич,
вчителька початкових класів Малоп’ятигірської ЗОШ І-ІІ ступенів.
Новини Андрушівщини