В минулу п’ятницю на базі Андрушівського лісництва Державного підприємства «Попільнянське ЛГ» була проведена акція «Майбутнє лісу - у твоїх руках».
У квартал 93, виділ 10 Нехворощанського урочища прибули понад 40 учасників цього заходу - представники обласної держадміністрації, Житомирського управління лісового та мисливського господарства, обласної екологічної служби, Андрушівського райвідділу Головного управління міністерства з надзвичайних ситуацій України в Житомирській області, обласних засобів масової інформації. Долучилися до корисної справи і юні природолюби - члени Попільнянського шкільного лісництва. Усіх об’єднувало спільне прагнення - зробити прекраснішим навколишній світ, посадити молоді дерева замість старих, аби нам краще дихалося, бо ж недарма ліс називають легенями Землі. Отож у визначеному місці, де попередньо вирубали старі насадження на площі 4,3 га і провели підготовку грунту - нарізали плугом борозни на відстані 3 метри одна від одної, з допомогою мечів Колесова учасники акції посадили 20,6 тис. дубочків. Однорічні сіянці дуба виростили на базовому розсаднику Андрушівського лісництва, аби обновляти лісові масиви. А потім на «зеленій» сцені перед усіма, хто озеленював Нехворощанське урочище, виступили з концертом працівники Попільнянського районного будинку культури. Отож потягнуться до сонечка, небесної синяви дубочки, набиратимуться сили аби скрашувати природу і служити людині. Шкода лише, що організатори цієї корисної і потрібної акції залучили до її проведення обмежене коло андрушівської громадськості, бо бажаючих приєднатися до неї було немало і серед місцевої влади, і ревних любителів природи, адже кому, як не їм, найбільше болить душа за свій край.
Валентина Сільська
Новини Андрушівщини
Прикладом такої подяки і шани стала зустріч, що відбулася в минулу суботу, 17 квітня, в Андрушівській обсерваторії. У 9-ту річницю свого існування цей заклад покликав у гості друзів, яких поєднало зоряне небо над Андрушівкою. Серед них - і родини Гринишиних та Маліновських, відомих андрушівських благодійників, перелік добрих справ котрих займає не одну сторінку. Кульмінацією вечора дружби стало офіційне повідомлення про першу малу планету, яка названа в честь видатних людей Андрушівки. Зважаючи на велику відповідальність бути першим серед перших, колектив обсерваторії вирішив відкрити «галерею зоряної слави Андрушівки» малою планетою, яку зареєстровано в Міжнародній астрономічній спілці на честь дружби двох великих андрушівців - Євгена Гринишина та Сергія Маліновського. Директор обсерваторії Юрій Миколайович Іващенко під час вручення пам’ятних свідоцтв зачитав офіційну цитату з реєстру Міжнародного центру малих планет (Гарвард) про астероїд 207899 GRINMALIA, яку кожен може віднайти в мережі Інтернет (http://www.cfa.harvard.edu/iau/lists/MPNames.html). «Євгеній Гринишин (р.н. 1956), власник цеху з оброки каменю, та Сергій Маліновський (р.н. 1964), фермер, є сусідами Андрушівської обсерваторії. Вони постійно надають безкорисну допомогу в будівництві, реконструкції під’їзної дороги, а також в організації транспорту та харчування учасників наукових зустрічей, які регулярно проводяться в обсерваторії». Лаконічність наведеної цитати пояснюється тим, що Міжнародна комісія з номенклатури небесних тіл вимагала доказів, що номінанти на назву малої планети мають заслуги загальнолюдського значення. У цьому розумінні, на думку членів комісії, благодійництво саме по собі не є достатньою підставою. Натомість допомога науковому закладу, який активно працює над поповненням скарбниці знань людства, є вагомою. З цією урочистою подією в житті Євгена Ярославовича та Сергія Васильовича від усієї душі вітали запрошені гості, зокрема голова райдержадміністрації Катерина Іванівна Курсон, яка побажала всім присутнім сили, здоров’я і успіхів у повсякденних турботах на благо рідного краю та України. Здавалося, що навіть небо, яке несподівано прояснилося, радо вітало усіх. Урочиста подія не стала на заваді роботі: співробітники обсерваторії тієї ночі вели спостереження за кометою, яка напередодні несподівано вибухнула в далеких просторах Сонячної системи.
Марія Олексюк
Новини Андрушівщини
З автором цієї публікації ми земляки: коли я народилась, Віра Антонівна Коток уже вийшла заміж у сусідні Міньківці. А рідному обійсті – давно стоїть нова хата, але в ній живуть чужі люди – померли Котки. Діти дітей – онуки, правнуки живуть, де кого доля приголубила. А віра Антонівна, яка вже розміняла девятий десяток, все рівно серцем лине до рідної Лісівки, спілкується по телефону із знайомими ровесниками, а чи їх дітьми. Щаслива нагода звела мене з цією доброю жінкою, я заслухалась її розповіддю про минуле і порадила написати до газети. Так і зявилась ця публікація, за яку, думаю, читачі будуть вдячні автору.
Лідія Наконечна.
Збігають роки, як весняні струмки. На моєму особистому календарі їх уже 80. Скажете, багато? Можливо, й так. Але вони всі такі дорогі, незабутні - спогадами долинеш до кожного. Вони, роки, то гріють душу милим дитинством, то тривожать і печалять за втраченими назавжди дорогими серцю людьми. У мене було налякане, обстріляне війною дитинство. Народилась у Лісівці, в сім’ї нас було троє - я та старший і молодший брати Ваня й Володя. Того світлого й теплого червневого дня ми чекали батьків з базару, вони мали привезти нам хоч якісь гостинці. Коли бачу, йде наша мама заплакана. «Війна, - каже, - почалася, - а це значить, що заберуть на фронт батька, а, може, й Ваню». Невдовзі через село вже гнали корів, овечок. Йшли групи солдат по 5-10 чоловік - поранені в руки, ноги, на милицях. Батько казав, що так добиралися вони ближче до Києва. Якогось дня ми дуже злякалися, як налетів німецький літак і почав поливати кулями колону солдатів. Бідні хлопці розбігалися, хто куди. Корови ревли, овечки бекали, не знали, куди їм подітися. Я з дворічним братиком Володею забігла аж на берег і там сховалися у лозах. В липні німці вже були в Андрушівці, мали там управу, а в нашому селі правили староста і комендант, знайшлися і поліцаї-добровольці. Першого вересня в райцентрі навіть відкрили школу і я із своїми ровесниками пішла у 5-ий клас. Вчителькою була Любов Миколаївна. Вранці на урок заходили вчителька, яка говорила по-німецьки і хотіла, щоб і ми теж відповідали їй так же, а також батюшка і німець здоровенний, на кашкеті - орел. Він шварготів, а вчителька перекладала, що Гітлер добрий, він завоює весь світ. Від цього наші дитячі серця ледь не розривалися від страху. З ляку ту німецьку можна було вивчити навіть за 3 місяці, але в жовтні школу закрили, туди поселили ворожих солдатів. В селі нашому, як і скрізь, вводились нові порядки. В сім’ї, де двоє і більше дітей, одного відбирали на роботу в Німеччину. Пройшло два набори, а за третім горе не обминуло і нашу хату - в списки внесли нашого Ваню. Скільки вдома було сліз і горя. Добре, що знайшли хлопця, який згодився поїхати замість Івана. Дні в окупації тягнулися довго, наче роки. В людей все забирали, але нічого не давали. Натомість німці та поліцаї знущалися з жителів і цим потішалися: зловлять чоловіка або хлопця, приведуть ввечері до управи і після пиятики б’ють, скільки хочуть. Молодь ховалася по лісах та дібровах - хто де міг. Після поразки під Москвою німці геть озвіріли, їм всі здавалися партизанами. А коли фашисти зайняли Київ і пішли далі на схід, багато наших солдатів залишилося по селах. Якось наш батько привів додому молодого парашутиста. Довго ми переховували і Ваню, і цього солдата, якого звали Сенею. Пізніше, щоб злі язики не виказали хлопця німцям, його оженили на сільській дівчині Туні. Безвихідь змушувала хлопців і дівчат шукати зв’язки з партизанами. Наш Ваня, а з ним Геннадій Ленський і Степан Пастовенський стали зв’язковими у партизанському загоні імені Чапаєва, що діяв у Коростишівських лісах. Мене брали на допомогу. У Лісівці на колгоспному подвір’ї стояв зерновий магазин на палях. В мене були дуже гарні коси. Хлопці заховають в них записку, вдягнуть мене у мамину свитку. Я ту записку покладу в умовлене місце - запхну у стовпчик і назад, де мене вже ждуть. Так зв’язувалися з партизанами. Одного дня приходить німецький комендант, наш же сільський дядько, і каже, що в поліцію треба дати на службу молодого гарного хлопця, такого, як наш Ваня. Мама в сльози, що люди скажуть. До нас прийшов Сенька і батьки домовились, що він піде на службу в поліцію замість Вані, лишалось тільки вговорити коменданта. Так і зробили. Брат мій залишився зв’язковим і передавав партизанам дані, одержані від Сені: коли будуть ловити молодь для відправки в Німеччину, коли корови забиратимуть, які плануються каральні операції. Німці почали зганяти людей до недобудованої конюшні, повісили брами і замки, начебто для якихось породистих рисаків. А люди відчували тривогу і страх. Вже горіли села за Івницею. Фашисти за кожну велику поразку - як от під Москвою, Сталінградом, мстили мирним жителям окупованих територій. До нас в село та в сусідні - Тарасівку, Зарубинці, наїхало багато фріців. Сенька забіг до нас і сказав, що це каральний загін, можуть спалити село і людей. Мама хрестилась і казала батькові, що то не конюшню, а душогубку для людей зробили. Посходились сусіди, вирішили йти до коменданта і старости, щоб упросити німців не палити село, що, мовляв, самі будуть охороняти його від партизанів і не допустять їх сюди. Села наші вціліли, за що жителі в серцях дякували і зв’язківцям, і молодим хлопцям-підпільникам, котрі підривали сили ворога з тилу. А перед цим якось пізно ввечері, коли ще молодь не розійшлася з вечорниць, а поліцаї спали, до клубу підійшла група невідомих. То були партизани. Всі порозбігались, а нашого Ваню вони забрали з собою, щоб показав їм дорогу до Івницького лісу. Брат і сам тієї дороги не знав, але мусив іти. Повернувся під ранок втомлений, мокрий. Розказав, що довів він хлопців до Котельнянського яру і відпросився повернутися, бо як не знайдуть його вранці в селі і хтось розкаже, що він повів партизанів, фашисти розстріляють всю родину. Комендант прийшов до хати того ж дня, йому вже донесли, де був Ваня. - Я зроблю витримку,- сказав мамі, - але якщо хтось скаже німцям про вашого хлопця, всіх відвезуть на Демченку як партизанську сім’ю. Одного вечора прийшов Сеня, розказав, що наші війська вже під Києвом, попрощався і пішов на Тарасівський ліс. Люди дослухалися до канонад, дуже хотіли побачити своїх солдат. І нарешті дочекалися. Я із-за тину побачила, як з боку Зарубинець рухалися танки. Перший біля Дідківських розвернувся і почав стріляти в напрямку Андрушівського моста. За ним - решта. Вже біля хати, на городі, танкісти повилазили з машин, посідали на броню - хто в німецькому одязі, хто із зіркою на пілотці, - замучені, невмиті, тільки очі світяться радістю. Ми всі - до них, цілуємо одне одного. Один танкіст, вибравшись з машини, втомлено посміхнувся, смикнув мене за косу. Тато посадив мене на гусеницю, танкістам приніс квасу. Мама просить до каші, вгощає капустою з огірками, але без хліба, бо нема. А солдати свої пайки повиймали, ще й нас хлібом пригостили.
В ЦЕЙ ЧАС прийшов із сусідньої вулиці Маніло Магола і сказав, що міст на Андрушівку замінований, без саперів не обійтися. Він поїхав з танкістами і показав, де закладалися міни. Після розміновування поїхали через міст танки, машини, прорвалася піхота. Цілу ніч гуркотіло в напрямку Старої Котельні - там наші частини здобували черговий рубіж, відтискуючи ворога на захід. На ранок в селі окопались піхотинці-зенітники. Але невдовзі налетів німецький літак-розвідник і скоро на Лісівку почали падати бомби. Я з ляку сховалася під ліжко. Ваня забіг до хати, вхопив мене за руку і ми побігли до окопу, де були мама з маленьким Володею і багато солдатів. Літак кинув бомбу, яка впала біля нашої хати. Дим, порох, осколки, солдати повискакували з окопу, а нас оглушило. Після першого нальоту батько відправив нас через річку до лісу, аж під Міньківці. Там ми пробули до вечора, а вже в сутінках добралися додому. Скрізь чорно, темно, сморід, догорають головешки. Хати не впізнати - стовпи повиходили з пазів, закидка повипадала. Грілися біля корови в хліві, тато з мамою скоро хату обліпили, бо де ж з дітьми подітися. 2 січня 1944 року мобілізували на фронт мого батька. Під Вінницею, де точилися смертельні бої за ставку фюрера, у перші дні перебування на фронті загинув тато. Мама з нами ще оплакувала його, як принесли повістку Вані - пішов на війну і мій старший брат. Мама молилась і наказувала, щоб уберіг себе, щоб скоріше повернувся додому, бо він залишався нашою опорою. Перемога прийшла із сльозами на очах, бо Ваня загинув, як герой, у боях за Будапешт, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. У військкомат викликали мене і сказали цю страшну звістку про загибель брата, віддав мені райвійськком Іванів годинник і повідомлення. У мене тремтіли руки й ноги, я не могла потрапити в двері. Додому прийшла, мамі нічого не кажу, а вона здогадалася. Ми плакали і кричали на всю хату, але нас ніхто не чув. 9 травня діти біжать з Андрушівки, радіють, що закінчилась війна. А мені в горлі стиснуло, прибігла із школи, мами й Володі немає. Я плакала скільки було сил. А надвечір люди знайшли маму за селом з моїм єдиним братиком, привели додому - знесилену, сплакану, жорстоко обкрадену війною… В повітрі ще пахло розрухою, але життя поверталося. Позносили люди зерно, що в кого було - по мисочці, по відеречку. Жінки - коровами, а ми, діти, - кіньми, посіяли в колгоспі, скільки могли. Збирали косами і серпами, гребкою. Ганя Кабанова звозила снопи волами, ми ж, підлітки, складали полукіпки. Люди бідували, були напівголодні. Їхали у Західну Україну, міняли там на хліб, що в кого було, а ті, що не мали що везти, терпіли. Пишу свої спогади і плачу. Щороку в День Перемоги - 65 років підряд, котяться сльози вже самі по собі. За тата, за брата, за наших підпільників Степана Пастовенського, Геннадія Ленського, Івана Котка. Пам’яті властиво не вмирати, а пришерхати. Але спомини будять минуле, з якого не можна нічого викреслити. До них мене вкотре навернула подія, що сталася в нашій Україні нещодавно, коли Степану Бандері присвоїли звання «Герой України». Заболіло в мене серце, на очі навернулися сльози. Звісно, не від радості. Пригадую розповідь свого покійного чоловіка, інваліда Великої Вітчизняної війни І групи. Його на фронті було поранено в обидві ноги. Після 8 місяців госпіталю - знову в бій. Війна закінчилась. Старших демобілізували додому, а наймолодших залишили в Західній Україні охороняти поранених наших воїнів, таких, як мій чоловік, - їх бандерівці забирали силою до своїх загонів, хто не погоджувався - розстрілювали. Полювали і на тих хлопців та дівчат, які повернулися з німецької неволі. Якщо хто вцілів від Соловків, то потрапляв у друге пекло - до бандерівців, котрі жорстоко розправлялися із червоноармійцями. Розповідав мій Валентин, що бачив, як у лісі схопили ті бандити нашого солдата, нагнули дві берізки, до кожної за ноги прив’язали бідного хлопця, а тоді дерева відпустили… Наша сім’я на собі пережила страхи бандерівщини. Однієї темної ночі, під час окупації, хтось постукав у вікно. Треба було відчиняти. - Ми посланці Степана Бандери, давайте вечеряти. Мама з маленьким Володею на руках сказала, що самі голодні, їсти нічого, он горщик порожній. Один з пришельців прикладом розбив посудину, інші почали бити батька, що, мовляв, допомагає совєтам і партизанам, а треба помагати Гітлеру, він переможе, а всіх непослушних - на вішальню. До батька сказали, щоб ішов з ними. Каганець погас, стало темно в хаті, як і надворі. Ми, діти, плачемо, нас випихають на вулицю. Батько тим часом утік в темряву. Нас з мамою босих женуть по мерзлих грудках на город. Мама плаче і просить, щоб не вбивали дітей, мене, каже, стріляйте, але не їх. В одного заговорила совість: - Кидай, - каже,- цю суку, хай глядить своїх цуценят. Ми прийшли до хати, але до ранку ніхто не спав. Другого дня батько переказав, що він живий. Бандерівці шастали по всіх селах Житомирської області, бо це був партизанський край, скільки смертей і пролитої невинно крові на їх совісті - знає один Бог. В чому геройство? Як почали німця гнати з України, Гітлер забрав Бандеру в тюрму, то садив його туди, то випускав. З фюрером у нього, певно, були партнерські стосунки. А як ці вояки знущалися з поляків - читаймо історію, там все написано, а відтепер напишеться ще більше. Не від потерпілих (їх майже немає серед живих) - залишились діти, онуки, правнуки. Спогади про пережите не вмирають, вони стають незаперечними і справедливими сторінками історії, передаються від покоління до покоління.
Віра Копиткевич,
с. Міньківці
Новини Андрушівщини
Ніжно пахла розбуджена після зимового сну земля, в повітрі стояв солодкуватий присмак весни, а корінчики люцерни, яку ще з осені переорали дбайливі господарі, грайливо виглядали із землі. Останнього березневого дня на полях СТОВ "Старокотельнянське” кипіла робота.
На полі бачимо трактор. Біля нього поважно походжає його господар, котрий зустрічає нас теплою посмішкою з-під чорних вусів. Це хлібороб з діда-прадіда - Василь Леонідович Фещенко закриває вологу. Щороку разом з колегами він оре поля, засіває їх, підживлвлює посіви А потім всі разом радіють щедрим врожаям, які виплекали своїми руками. Хліборобу ніколи розмовляти, бо ж не дарма кажуть, що весняний день рік годує. Підганяє його те, що на це поле вже поспішає техніка, щоб розпочати посів ярої пшениці. Цьогоріч в господарстві посіють її на площі 70 га, ячменю - 260, гороху - 70, вівса - 100, кукурудзи на зерно - 120, на силос - 200 гектарів. На менших площах розмістять гречку, соняшник, інші культури. Сільгосппідприємство "Старокотельнянське” - одне з господарств району, яке не піддалося руйнівній силі реформ, вижило, вистояло. А було ж ой як важко... Авторитетний і талановитий керівник Б. Р. Срібний, який тут працює вже чверть століття, колись сказав мені, що не мав морального права залишити господарство напризволяще, тобто приректи на самознищення. Це ж був який колгосп, піднятий з руїн після війни, а пізніше розбудуваний під мудрим керівництвом працьовитої і талановитої жінки, Героя Соціалістичної Праці Любові Андріївни Любченко. Правди ніде діти, останні десятиліття залишили важкий слід і в цьому господарстві - зносилася сільськогосподарська техніка, а на придбання нової не вистачає коштів, багато молоді залишає село, шукаючи високооплачувану й легшу роботу, а тому опустошуються батьківські будинки, заростають споришем стежки до колодязів. Мені хочеться найтепліші слова адресувати тим, хто працює в полі, на фермі, спеціалістам господарства, подякувати їм за те, що люблять землю і працю на ній, що не втратили віру у краще майбутнє і серед щоденної важкої праці знаходять час для жартів і розваг.
Коли ми зайшли на молочно-товарну ферму, то радість огорнула душу, бо поряд з досвідченими доярками біля корів поралися молоді доярочки Аврамець Оксана та Козиренко Лариса, які заслуговують поваги за нелегкий щоденний труд, який не зробив їх серця черствими і байдужими, бо ж очі випромінюють тепло та ніжність, на обличчях щиро сяють посмішки, лиш про важку працю свідчать натруджені руки. У господарстві сьогодні є 405 корів, а всього ВРХ - майже 900 голів. У першому кварталі поточного року тут надоїли близько 800 кг. молока від корови. Надої зростають, збільшується поголів’я за рахунок відтворення стада. Головний зоотехнік господарства Ружицький О. Т. з гордістю розповідає про доярок і фуражирів, доглядачів ВРХ, про їх сумлінне ставлення до роботи. Відчувається, що ця людина - на своєму місці. Зрозуміло, що жодна з проблем галузі не вирішується без його участі. Ось так керівник, спеціалісти, трудівники спільно працюють заради зростання надоїв і приростів, поповнення поголів’я, роблять все, щоб на полях дозрівали високі врожаї зернових та овочів. Стара Котельня - багатонаціональне село, де поряд мешкають українці і росіяни, білоруси й поляки, вірмени, молдавани. Ось і серед доярок - росіянка Вербанова П. М., яка понад 16 років трудиться у СТОВ "Старокотельнянське”. Гордяться тут невтомною працею сестер Ткачук К. А. та Миронюк Г. А. Старокотельнянські поля обабіч автотраси - їх, як кажуть, видно неозброєним оком - вчасно зорані і засіяні, чисті від бур’янів. Поряд доглянуті пасовища, на які незабаром виженуть худобу, щоб зростали надої і множився достаток.
Марія Олексюк
Новини Андрушівщини
Незважаючи на всілякі негаразди, які є в сільському господарстві, наші пасічники не тільки зберегли, але й збільшили кількість бджолиних сімей. Але проблеми залишаються. Одна з них - в реалізації меду, який нерідко продають за ціною, нижчою від собівартості. По-перше, це через те, що низька купівельна спроможність населення, а по-друге, відсутня реклама на мед та інші продукти бджільництва. Тимчасом замість пасік у нас множаться аптеки, де продають розрекламовані пігулки, які не лікують, а вкорочують віку хворим і здоровим. Люди забувають про природні ліки - мед, який насамперед треба включати в харчування дітей, людей похилого віку, хворих. Зцілюють також інші продукти бджільництва - квітковий бджолиний пилок, перга (бджолиний хліб), забрус та інші. Було б добре, якби турботи пасічників поділяли й аграрії. А то виходить, що власники пасік не знають, куди вивезти свої вулики на кочівлю. А керівники й спеціалісти сільгосппідприємств, фермери недооцінюють користь від бджолозапилення і вплив цього процесу на підвищення врожайності ентомофільних (комахозапильних) сільськогосподарських культур. Лише такі керівники, як Семенюк В. І., Клименко В. Б., Юянець П. В., Мошківський С. С., Срібний Б. Р., Тарасова О. А. та фермер Євдощук В. С. ставляться до цієї справи з розумінням. Невиправдано ліквідовано пасіку Андрушівського лісництва, чого не скажеш про Івницьке. Щороку в останньому нарощують кількість бджолосімей. Дана пасіка є взірцем не тільки в районі, а й в області. Завдяки ентузіазму та працьовитості пасічника Голубівського О. П., якого, до речі, обрано секретарем спілки пасічників району, підтримці лісничого Дужко О. М. пасіка Івницького лісництва обгороджена, вулики пофарбовані, побудований будинок для пасічників і зберігання бджолоінвентаря, обладнано добротний павільйон для кочівлі пасіки. В районі тільки 5% бджолосімей із загальної кількості утримуються в сільгосппідприємствах, решта - 95 відсотків - у садибах пасічників-аматорів, більшість з яких вважає за непотрібне платити вступні та членські внески і завжди запитує: «А що дає спілка пасічників?». Було б більше користі, якби кожен бджоляр запитав у себе: «А що зробив я особисто для того, щоб розвивалась галузь?». Розвитку бджільництва сприяє робота Спілки пасічників району. Але наше об’єднання могло б зробити набагато більше, якби всі бджолярі були організованіші, спільно вирішували проблеми забезпечення пасік ветеринарним та санітарним обслуговуванням, поліпшення кормової бази бджільництва. Нагадаю, що на кожну пасіку потрібно мати ветеринарно-санітарний паспорт. Кожен бджоляр повинен бути впевненим у якості продукції свого господарства, коли реалізовує її на ринку чи через магазин. Тоді вдячний споживач стане його постійним покупцем, а пасіка - прибутковою. З питань бджільництва звертайтеся до нашої спілки за тел. 0674122387.
Микола Галяс,
Заслужений лікар ветмедицини України, Почесний пасічник України, Голова спілки пасічників району
Газета "Новини Андрушівщини"
Всі батьки мріють, щоб їх діти були здоровими, сильними і витривалими, переживають, щоб ті не потрапили під негативний вплив вулиці, де підлітки дуже швидко переймають погані звички. У нашому місті є немало позашкільних дитячих закладів, де школярі проводять свій вільний час, займаючись улюбленою справою, це - школа мистецтв, міський центр дитячої творчості, станція юних техніків, а от в різних секціях дитячо-юнацької спортивної школи займається найбільше хлопчиків. І от 17 березня в спортивному залі міської школи № 1 проходила відкрита першість Андрушівської ДЮСШ з греко-римської боротьби, в якій брали участь вихованці тренера Романського О. М. У ваговій категорії 29-31 кг, це наймолодша група, перше місце виборов Бєлоглазов Павло, друге - Білошицький Андрій, третє - Соболевський Андрій. У ваговій категорії 36 кг першість здобув Музичук Ярослав, а у ваговій категорії 40 кг - Ткач Дмитро. Добрий результат показали юнаки у вагових категоріях 55, 65 та 80 кг, де здобули перемогу відповідно - Кондратюк Сергій, Середнюк Сергій та Дикий Андрій. Призерів нагородили грамотами та медалями, які їм вручив начальник відділу у справах сім’ї, молоді та спорту РДА Олексюк Ю. А. З кращих спортсменів району була сформована збірна команда, яка взяла участь у чемпіонаті області з греко-римської боротьби, де зайняла ІІ місце.
На фото: О. М. Романський з наймолодшими борцями.
Ольга Мельник
Новини Андрушівщини
Понад два десятиріччя воїни-інтернаціоналісти, які проживають у нашому районі, зустрічаються 15 лютого, щоб згадати про військову службу, друзів, які загинули на чужій війні чи померли від ран, відвідати їх могили. Минулого понеділка в актовому залі районної ради учасників бойових дій на території інших держав вітали голова районної державної адміністрації К. І. Курсон та голова районної ради В. Б. Шпаківський. Вони бажали чоловікам, чиї скроні позначив сивиною час, міцного здоров’я, добробуту, впевненості у завтрашньому дні, мирного неба й душевного спокою та вручили подяки. Міський голова М. Г. Сушко щиро дякував ветеранам за мужність і відвагу, бо ж на грудях багатьох з них виблискують державні нагороди, вручив подяки за активну роботу по патріотичному вихованню молоді. Голова районної Спілки воїнів-інтернаціоналістів В. Я. Шикір привітав побратимів із святом, вручив нагороди колишнім воїнам та подяки керівникам організацій і підприємств району, які підтримують інтернаціоналістів у всіх починаннях. Заступник голови районної Спілки воїнів-афганців С. Є. Ткачук також привітав усіх присутніх в залі з Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 21-ю річницею виведення військ з Афганістану, вручив грамоту української спілки ветеранів Афганістану А. В. Герасимчуку, медаль М. І. Пирогова - А. М. Василенку та медаль "Захиснику Вітчизни” Ю. А. Олексюку, який багато років тому допомагав створювати районну Спілку воїнів-інтернаціоналістів. Учасник бойових дій у Чехословаччині В. А. Богачук прочитав свій вірш про героїзм побратимів-земляків. В нашому районі стало доброю традицією в цей день відвідувати родини загиблих та померлих від ран воїнів-інтернаціоналістів. Ніні Антонівні Хоменко, мамі Хоменка В. А., яка прийшла на зібрання, К. І. Курсон, В. Б. Шпаківський та М. Г. Сушко щиро дякували за сина, вручили матеріальну допомогу та продовольчий пакет. Добру справу зробили працівники районної організації Товариства Червоного Хреста, які підготували 9 продовольчих пакетів для родин загиблих та померлих воїнів-інтернаціоналістів. А допомагали їм у цьому приватні підприємці Симон Віктор Валентинович, Білошицька Оксана Олександрівна, Дущенко Валентина Василівна та директор ТОВ "Андрушівський маслосирзавод” Матвієнко Оксана Юріївна. Час ніколи не зітре в пам’яті колишніх воїнів страшні картини боїв, коли на чужій землі, під чужим небом, за чужу свободу й незалежність гинули друзі - ясночолі українські хлопці, яких дома чекали матері, наречені, дружини й діти. Невід’ємною частиною урочистостей стало традиційне фото, де пліч-о-пліч стоять колишні воїни, сивочолі ветерани, учасники бойових дій на території інших держав та керівники району.
Марія Олексюк
Новини Андрушівщини
Мабуть, жоден історик не передасть так точно і яскраво події перших днів і місяців фашистської окупації, як це занотував у своєму щоденнику Юрко Шлапак із села Лебединці, про що ми вже писали на сторінках нашої газети. Цей щоденник Юрія Шлапака, котрий геройськи загинув у бою з фашистами, зберігається в моєму архіві. У вересневі дні 1941 року під Києвом на аеродромі в Броварах проходили підготовку члени створеного ЦК КП (б)У Самгородського підпільного районного комітету партії, котрі мали висадитись десантом у районі с. Чорнорудка Житомирської області. А приземлились десантники 10 вересня того року перед світанком у районі сіл Лебединці - Гарапівка - Міньківці. Чутки про це облетіли всі села району. Забігали, захвилювались німці й поліцаї. Але в той час мало хто знав, хто ці парашутисти. Деталі вияснились лише на судовому процесі над поліцаями Біликом і Пастовенським, що відбувся в Андрушівці у січні 1986 року. Зі свідчень підсудних поліцаїв та зі слів свідків тих подій ми дізналися, що це був десант членів Самгородського підпільного райкому КП(б)України, який мав завдання, що стосувалися організації підпілля і партизанського руху на території Вінницької області. Ось що розповіла очевидець тих подій мешканка села Гарапівка П. С. Октябрьова: «...Я бачила, як розстрілювали парашутиста поліцаї. Ще зранку ми почули, що спустилися радянські парашутисти. Комендант, староста і поліцаї стали шукати їх. Одного було підстрелено ще у повітрі. На пошуки десантників із Андрушівки приїхав поліцай Макаревич та багато інших. Знайшли одного парашутиста. Поліцай Білик розстібає кителя десантника і забирає гребінець, годинника та папери. Запрягли коней і підстреленого десантника привезли до клубу. Він попросив води. Жінки принесли. Пристрелив парашутиста Білик після тортур. Йому відрізали вуха, ніс. Потім підводою відвезли тіло за кладовище і закопали. Але перед цим його роздягнули. Пізніше парашутиста перезахоронили». Розповідь на процесі Й. Т. Шуляка з Гарапівки: «Це було у вересні 1941 р. Десант висадився на світанку. Був туман. Один парашутист заліг у ямці біля дерева і відстрілювався з автомата. Коли закінчились патрони, він кинув гранату у поліцаїв, які наступали. А потім його, пораненого вдруге, пристрелив поліцай. «Це єврей», - сказав він. Інший парашутист прийшов до Степана Козачука, щоб обсушитися. Він потрапив з парашутом в озеро...». В. Л. Скибинська з Гарапівки згадувала: «Чутка про десант схвилювала людей. Потім стріляли. Михалко Берладин (поліцай) прокричав: «Вертайтесь, бо по вас відкриємо вогонь». Одного підстрелили і привезли до клубу, де зібралось чимало людей...». У В. С. Галич з Лебединець у пам’ятку залишилося: «Знала Білика. Бачила парашутистів. Коли поліцаї почали стріляти, мама йшла в Міньківці. Біля дуба лежав убитий парашутист... На другий день на підводі їхали німець і поліцай. Вони сміялися з парашутистів, котрих везли, особливо з дівчини-парашутистки, яка сиділа на підводі, низько схиливши голову. На ній була сіренька хустина і така ж кофтина. Фашисти потішалися над нею... Трьом парашутистам, з яких один був поранений, вдалося тоді добратися до лісу”. Вчителька історії з с. Бровки В. В. Кращенко розповіла на судовому процесі, що вона була свідком того, яким тортурам піддавали фашисти парашутиста, якого привезли до Лебединець. «Осінь, йшли дощі. Нас, дівчат і юнаків, фашисти з карального загону, що стояв у Бровках, змушували щоденно чистити дорогу, по якій ходив гауптман. Бачимо - їде підвода, на якій 4 чоловіки з автоматами, а між ними - людина зі зв’язаними руками. Бранець махнув нам головою. Його повезли до штабу. А через годину німці розбігаються по селу і зганяють всіх людей на дорогу. Потім виводять цю людину в сірому костюмі. Десь 17 чи 18 німців оточують чоловіка колом за 2-3 кроки, і всі починають його колоти ножами. Люди плачуть, а у нього - ні сльозинки. Всі відвертаються і хочуть тікати. Та німці повертають нас і кричать: «Смійтесь»... Потім наколотили літр соляного розчину і стали поливати рани патріота цим розчином. Після цього повели його фашисти до могили німецького солдата, що був раніше вбитий партизанами, і стали бити кованими чобітьми. Майже непритомного його доставили до дрезини і повезли в напрямку Харліївки». Під час зустрічі на судовому процесі з дочкою Іларіона Павловича Машинського Людмилою Іларіонівною Войтюк я порадив їй провести пошуки останків її батька-патріота в Харліївці. Незабаром ми одержали від неї листа: «...Саме завдяки вашій пораді я зв’язалась з харліївськими партизанами і розшукала місце захоронення нашого батька. До квітня минулого року його ім’я не було відоме, хоча всі мешканці села знали і бачили, як над ним знущалися карателі, поки не замучили на смерть. Він мужньо витримав тортури і не сказав ворогам ні слова, навіть свого прізвища і звідки він». Завдяки рідним Машинського та Білаша, а також відомостям, одержаним на судовому процесі, нам вдалось встановити, що десантна група складалась із 10 чоловік, у т. ч. була одна дівчина-радистка. Ось склад цієї групи: Анатолій Євсійович Барський - командир групи, секретар Самгородського РК КПУ. Загинув смертю героя і похоронений в с. Гарапівка. Після війни останки героя було перезахоронено в рідному Самгородку, де встановлено пам’ятник. Іларіон Павлович Машинський - комісар групи, 2-й секретар Самгородського РК КПУ до війни. Загинув як герой-патріот. Захоронений на ст. Харліївка. Дмитро Кіндратович Білаш - до війни працював директором Медвідської школи Калинівського району. Загинув. О. Г. Русов-Новодранов - голова Вінницької обласної планової комісії. Загинув. А. С. Афанасьєв - заворг відділом профспілок. Загинув. Холявко - інструктор ЦК КПУ. Загинув. Дівчина-радистка. Прізвище невідоме. Закатована. П. П. Дзюблюк - заступник голови Уланівської районної ради, залишився живим. Помер у 1967 р. М. К. Десюк - заступник голови Самгородської райради. Залишився живим. Помер після війни. До речі, П. П. Дзюблюк та М. К. Десюк, згідно з довідкою ОК КПУ, вважаються такими, що «не виконали партійне завдання». Прізвище десятого парашутиста й досі невідоме. Дочка десантника Світлана Дмитрівна Білаш в листі до юних краєзнавців писала в 1986 р.: «...Ще багато чого невідомого про участь цього маленького десанту, на який з різних сторін, як звірі, накинулись зрадники Батьківщини, щоб вислужитись перед фашистами. Нам дуже боляче згадувати, що кровопивці так довго жили серед наших чесних людей, і люди, які знали про них, до цього часу мовчали. (Мова йде про поліцаїв, яких було засуджено в 1986 р. до вищої міри покарання). А ті люди, які з перших днів війни пішли на захист нашої Батьківщини, ні хвилини не вагаючись, зробили це заради нашого щасливого сьогодення». З 25 по 31 грудня 1943 р. внаслідок Житомирсько-Бердичівської наступальної операції військ 1-го Українського фронту було з боями визволено Андрушівку і всі села району. Тільки на теренах Андрушівщини геройськи загинули в боях і сплять вічним сном на військовому кладовищі у селі Івниця, в 54 братських могилах в різних селах району та в 17 одиночних могилах (за далеко не повними даними) 1853 воїни-визволителі. З них 1273 - відомі імена і 580 - невідомих героїв. Я, як співавтор написання «Книги Пам’яті України» по Житомирській області, знав, що чимало наших земляків-андрушівчан полягли в боях при визволенні Вінниччини. Але тільки нещодавно зробив вибірку тих, хто з них загинув, а це понад 22 відсотки всіх андрушівчан, які не повернулися з війни. Вони віддали життя за визволення Вінниччини. Скрізь розкидані могили андрушівчан, бо загинуло їх на фронтах 5575. Але щоб стільки було могил на теренах однієї області! На меморіалі «Звільнення» у Вінниці спочивають останки 29 воїнів-андрушівчан, у Липовецькому районі - 252 воїни (в т.ч. в селі Скитка - 72 та в селі Зозівка - 62, в Калинівському районі - 59, в т.ч. в Чернятині - 28 воїнів), в Погребищенському районі - 52 воїни, в Жмеринському - 51 воїн. У 26 районах області спочивають останки 728 воїнів. Окрім того, 115 андрушівчан у боях під Вінницею пропали безвісти і 390, які були призвані в січні-березні 1944 р. і направлені у війська, що діяли на Вінниччині, загинули. Легко сьогодні судити і про бездарність командирів, і жорстокість властей, відсутність зброї та про інше з тих подій. Але слід пам’ятати: йшов 3-й рік найкровопролитнішої із всіх війн усіх часів. Для поповнення поріділих частин і підрозділів, що наступали, військкомати направляли на фронт необстріляних солдатів, які йшли у бій навіть у цивільному одязі. Дуже багато призваних в січні-березні 1944 р. в ряди наступаючих військ не були ще на обліку. Мабуть, тому так багато було тих, хто пропав безвісти або загинув без зазначення місця загибелі. Ветерани війни Андрушівщини, рідні і близькі тих, хто поліг смертю героїв у боях за Вінниччину, низько схиляють голови перед цими жертвами і свято бережуть пам’ять про них. В рік 65-річчя перемоги керівникам шкіл району варто організувати екскурсії по місцях бойової слави дідів,поклонитися священним могилам героїв на Вінниччині.
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Газета "Новини Андрушівщини"